Читати книгу - "Мед з дікалоном"

І не писав я ніколи жодних мельдунків шефу гестапо Фогелю, як ото мелють, хіба тільки раз — на Єжи Ковальського, бо ж добряче залив мені сала за шкуру той клятий німецький прислужник. А тоді, як у Рівному[18] якийсь вар'ят забив німецького генерала, фашисти наказали розстріляти двісті заручників у нашому повіті. Я не розстрілював нікого, хоч чесно сказати — тих, що німці постріляли, ще просто совіцька власть не встигла. Самі лишень німецько-українські буржуазні націоналісти й петлюрівці — професор Горячий, лікарі Рощинські, сенатор Черкавський та інші вороги радянського народу. Не розстрілював я їх, бо у той день, перепрошую, на мене напала дрисля і я весь день просидів у виходку. Через цей випадок життя мені не стало від того фашистського наймита Ковальського, і я змушений був написати мельдунок про звільнення з поліції за станом здоров'я, хоч як мені було прикро, що тепер не зможу допомогти цінними відомостями нашим партизанам, якщо ж, звичайно, знайду їх. Що може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Я всіляко намагався зв'язатися з партизанами і знову ледь не загинув, цього разу від рук німецько-українських буржуазних націоналістів. Увійшов у село якийсь невеликий відділок, закидали гранатами поліційний постерунок і почали розклеювати листівки. Вони усі в радянських одностроях, коротких кожушках, озброєні до зубів — з кулеметами, фінками, обвішані гранатами, а до старшого звертаються «товариш лейтенант». Я й не дочитувався до тих листівок, тільки зауважив зверху три червоні літери — ФУР[19]. Аж серце вмліло — то ж наші, радянські парашутисти. Я до них, як до рідних, усю правду розказувати — і про Каленика, і про цю курву фашистську Старенко, і про Ковальського, та ще про декого із села. Видав себе з головою, розконспірувався.

Аж тут той лейтенант процідив крізь зуби: «Хлопці, провчімо сексота». Хотіли мене повісити, та того їм видалося мало, вирішили піддати мене нелюдським тортурам. Особисто лейтенант по-звірячому катував мене своїм нагаєм, і кинули вони мене вмирати на снігу серед села, жодна падлюка не допомогла мені. Думали, не виживу. Знову жінка гусячим лоєм відходжувала од вірної смерті. А це були не наші, радянські парашутисти, а найсправжнісінькі німецько-українські буржуазні націоналісти, тільки іншого штибу — бульбівці. І якщо, товаришу начальнику, зловите цього німецького наймита і зрадника, лейтенанта Яворенка, то обов'язково приговоріть його до вищої міри за його злочини. Якщо це буде потрібно, готовий надати свою, перепрошую, дупу для медичного мельдунку звірячих злочинів німецько-українських буржуазних націоналістів. Мені приховувати нічого. Німці били шомполами, а німецько-українські буржуазні націоналісти нагаєм, і рубці від них різні, що може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Ось так, на все наше село є лише два справжніх радянських підпільника — я і мій кум Микола. Позавчора він таємно повідомив мені, що зустрів партизанський загін наших радянських парашутистів під керунком капітана Грачова. Той запропонував приєднатися до них, оскільки вони мають необхідність у провідниках, що добре знають місцевість і людей — хто тут чим дихає. Тож сьогодні вночі сідаємо з кумом на ровери і їдемо до вас, товаріщ начальник особого отдєла партизанського загону «Смерть фашистам».

Надрайоновому референту Служби безпеки

Друже референте, мною виявлено і ліквідовано небезпечного агента німецького гестапо, Петра Симонюка, причетного до викриття і загибелі кількох наших людей, в тім числі Марії Старенко (Ластівки). Не зважайте на штиль письма, це був дуже розумний і хитрий чоловік, якому, одначе, добре вдавалося грати вар'ята, чим він не раз вводив ув оману і мене. Цей лист як свідчення надсилаю вам. Удові я сказав, що її чоловік, Петро Симонюк, загинув від кулі польських аківців[20], які обстріляли нас дорогою. Уклінно прошу підтримати мій виклад подій, оскільки діти убитого є моїми похресниками й жити з усвідомленням того, що батько був сексотом і безчесною людиною, їм буде нестерпно.

Він увійшов до хати і виструнчився.

— Слава Україні.

— Слава вождю,— втомлено відповів сивий чоловік з вицвілими блакитними очима.— Сідайте, юначе.

Він обережно присів на край ящика, що правив за стілець.

— Друже Омелюх, ви знаєте сотника Лиса?

— Так,— здивовано відповів той,— ми ще студентські друзі по Білокриницькій аграрній школі.