Читати книгу - "Руденька"

Коли люди відчувають брак інформації, вони починають щось вигадувати. Про мене ходили легенди. Чутки, плітки, сотні питань – усе це навалилося на мене з такою силою, що мені просто стало некомфортно. «Чому ти така худа?», «А ти зможеш мати дітей?», «У тебе спеціальна дієта?», «А тобі можна пити пиво?»… «А ти… а тобі… а як?…» Усе це було нормально, враховуючи вік людей, які мене запитували, і я це розуміла. Але чомусь я відмовлялася це прийняти. Просто не хотілося. Мені здавалося, що люди мають бути розумнішими і хоч трохи тактовнішими. І такі люди справді були… одна людина, за зустріч з якою я завжди дякуватиму Дніпропетровському університету економіки і права…

Ця дівчинка підійшла до мене, коли я під час пари чекала водія за рогом університету. Я її знала. Точніше, я знала, що ми вчимося в одній групі. Вона не часто з’являлася на парах, утім, як і я. Надзвичайно гарна, зухвала, нестандартна… – всі вважали її зарозумілою і складали міфи, підставою для яких знову-таки був брак інформації. Насправді їм було відомо про її життя стільки ж, скільки й про моє. Зовсім нічого. Я знала, що її звуть Аня. І я розуміла, що вона не зарозуміла, а особлива… Один її погляд змушував моїх однокурсників «триматися групками». Мене завжди це потішало…

Вона підійшла до мене… подивилася на мене своїми величезними блакитними очима і сказала:

– Привіт. Пробач, будь ласка. Я не хочу нав’язуватися… лізти до тебе, але… якщо тебе ніхто не забирає, може, тебе підвезти?

– Привіт, дякую… мене начебто як повинні забрати… – Я трохи розгубилася.

– Просто сьогодні прохолодно, а ти геть роздягнена… можна застудитися… точно заберуть? – вона говорила дуже обережно, добирала кожне слово. Було видно, що вона боїться мене якось зачепити або чимось образити.

– Правда, мене заберуть з хвилини на хвилину, все гаразд… Дякую тобі…

– За що – дякую? До речі… я Аня… – Вона усміхнулася.

– Я знаю… Я – Юля… – Я теж усміхалася.

– Якщо чесно, мені давно хотілося з тобою познайомитися, але я боялася до тебе підійти… Тим паче, що біля тебе весь час натовп цих знаттєлюбних…

– Так… але ти, здається, теж не палаєш бажанням з ними спілкуватися. – Я вже сміялася.

– Ні-ні… я дуже добре до них ставлюся… головне, щоб вони не порушували мій особистий простір.

– Розумію…

– Можна одне питання, і я обіцяю дати тобі спокій? – вона говорила дуже серйозно.

– Авжеж…

– Ти нормально себе почуваєш? Пробач… якщо… – вона сказала це так щиро, що мені захотілось її обійняти, хоча ми були знайомі не більше двох хвилин.

– Так, усе ОК. Є нюанси, але я сподіваюся, що все позаду.

– А мама як? Як її здоров’я?

– Все чудово… тільки переживає за мене. А так усе добре, правда. Дякую тобі…

– Це я тобі дякую. Все, по тебе приїхали. Даю тобі спокій.

– Сподіваюся, не назавжди?

– Ні. Я навіть завтра прийду на пари, – вона промовила ці слова таким тоном, що їй неможливо було не повірити.

– Тоді до завтра. Дякую, що дочекалася, поки мене заберуть. Бувай.

Назавтра ми зустрінемося на парах і разом підемо з них, тому що я вперше забуду вдома піґулки, необхідні мені, як повітря… Цього ж дня ми знатимемо одна про одну все… Через рік ми разом засмагатимемо на пляжі готелю «Oreanda», куди нас відправить мій улюблений татусь, пригрозивши, що «за нами спостерігатимуть»… За нами справді спостерігатимуть… усі.

Ми разом пропускатимемо заліки й іспити. Якось під час зимової сесії ми полетимо з нею до різних сонячних країн і пропустимо залік з міжнародного права. Повертаючись назад, під час восьмигодинної стиковки в паризькому аеропорту «Шарль де Ґолль»… я зустріну нашого викладача з цього предмета… Я прилечу додому трохи раніше за Аню… і ми разом підемо на перездачу заліку… однаково засмаглі. Перш ніж зайти до аудиторії, вона серйозно на мене подивиться і скаже: «Може… не підемо сьогодні… ти бачила себе в дзеркалі? З якого обстеження ти прилетіла?»… і я відповім: «Я забула тобі сказати… у нас чудовий викладач… правда, на семінари до Харкова через «Шарль де Ґолль» не літають… ходімо…»

Вона завжди не дуже любитиме моїх залицяльників університетських часів. Вони ж захоплюватимуться її красою, побоюватимуться і запитуватимуть мене про одне й те саме: «Це мені здається, чи Аня мене недолюблює?» А я дивитимуся на них здивованими очима і відповідатиму завжди однаково: «Ти що? Звичайно, здається… А… за що вас любити?» Вона поважатиме моїх чоловіків настільки, наскільки вони мене цінуватимуть і оберігатимуть… Вона по-справжньому поважатиме лише одного Чоловіка з мого життя… і вона буде зі мною, коли я Його втрачу…

Вона прийматиме і любитиме мене з усіма моїми вадами і пороками. Вона дзвонитиме мені вранці й говоритиме: «Я в універі, чекаю тебе біля входу. За п’ять хвилин перша пара, ти скоро?» А я відповідатиму бадьорим голосом: «Трохи спізнююся, але вже прогріваю машину, не мерзни, заходь усередину…» І кожного разу вона реагуватиме дуже спокійно: «Я зрозуміла. Набери, як прокинешся. Пообідаємо разом… чи повечеряємо». Просто тому, що вона знала, що я не люблю прокидатися зимового ранку… і не бачити сонця.

Вона подарує мені на день народження тенісний костюм від Gucci… і телефонний номер, у якому фігуруватимуть самі вісімки… тому що вона знала, як я люблю теніс і що означають для мене вісімки. Вона знала, що «8» – це мій символ