Читати книгу - "Війни художників"

Але караючий меч відвели тимчасово, Гущенко це відчував. Після того, як кадрами ІНО почав займатися новий шеф НКВС Лаврентій Берія, загроза нависла над кожним із працівників.

— Миколо, я сподіваюся, хоч тут, на лавці, в темряві, на порожній вулиці ми можемо говорити вільно? — йому раптом у голосі Марії почулися розпачливі нотки. Він не бачив її обличчя, але йому здалося, що вона ковтає сльози. Цього ще не вистачало.

— Так. Можна говорити вільно, але тихо, — він обійняв її за плечі, намагаючись таким чином погасити цей розпач.

Йому довелося досить довго чекати, поки Марія знову почала говорити.

— Mon cher, tu ne pourrait…

— Будь ласка. Російською.

— Любий, адже ти міг не ризикувати життям у Парижі, не їхати в Берлін, а малювати і жити тихим сімейним життям із дружиною і сином? — запитала вона вже спокійніше, мабуть, опанувавши себе.

— Я не знаю. Сам про це постійно думаю. Відтоді, як мене в 19-му мобілізували до денікінської армії — навряд. Все виходило якось саме собою. Я нічого не міг змінити. Наче сама доля вибирала для мене шлях. «Чому вона заговорила про це? Невже на неї аж так гнітюче вплинув погляд Берії?» — подумав Гущенко і продовжив: — Я ж багато разів розповідав тобі, як усе було…

— Але — без подробиць. Я зараз думаю, чи добре буде жити в цій країні нашому синові. І чи могли ми запобігти цьому. Розкажи мені про все. Не так, як розповідаєш звичайно, загальними фразами.

Початком епопеї поневіряння світом Миколи Гущенка можна було вважати кінець навчання у комерційному училищі в Юзівці. Все почалося з того, що його, студента училища, мобілізували до денікінської армії. Міг він уникнути цього? Навряд. Мобілізували сотні студентів. Відмова каралася розстрілом.

Тоді, навесні 1919-го, червоні вели важкі бої на Східному фронті. Денікін оголосив себе головнокомандувачем Півдня Росії і захопив Донбас.

— Я чудово пам’ятаю, як тікали червоні — безкінечні обози йшли через Юзівку — везли якийсь мотлох — грамофони, комоди, стільці, матраци. То тут, то там виникали бійки. Між їздовими. Хтось когось зачепив, хтось когось не пропустив уперед. Між червоноармійцями, п’яними, брудними, в обмотках і вигорілих будьонівках — за місце на підводі. Били вікна у крамницях, давали в зуби крамарю і тягнули на підводи, що кому подобалося, — почав він розповідь.

— Червоні не могли протистояти Денікіну? — запитала вона, зазирнувши йому в очі. Очі чоловіка блищали жовтим світлом вуличних ліхтарів.

— Це мені невідомо. Говорили, що у червоних повстав командарм якоїсь армії. Здається, атаман Григор’єв. І повернув зброю проти своїх. Фронт розпався. Казали, головним лозунгом атамана було «Ради без комуністів!», — Гущенко озирнувся — ні, їх ніхто не чув. Вони були на зупинці самі. А рубінові зорі сяяли над дахами, неначе свідчення того, як помилився отаман Григор’єв, коли виступив проти більшовиків. — Говорили, що в нього була величезна армія.

— Що з ним трапилося? — не вгавала Марія.

— Убили махновці. Трохи згодом. Тоді вони були союзниками червоних.

— Тебе забрали до Денікіна силою?

Гущенко промовчав. Він не мав однозначної відповіді. Стенув плечима.

— Ти пам’ятаєш, як це було? — продовжувала сипати запитаннями Марія.

— Дуже добре пам’ятаю. Нас забрали прямо із занять. Всіх підняли і повели до казарм. Видали форму. Мене мобілізували влітку 1919 року. Як зараз пам’ятаю, ми у сірих шинелях йдемо Юзівкою по Першій лінії. Перша лінія — це центральна вулиця, що перетинає все місто. Навколо купи сміття. Битого скла. Уламки меблів. Все, що залишилося після відступу червоних.

— Не уявляю тебе в шинелі, — зауважила Марія.

— Я й сам не уявляв. Йдемо. Командир полку кричить: «Полк, смир-р-р-на! Равнение напр-р-рава!» Тоді я вперше побачив Денікіна. Маленький чоловічок з розкішними вусами і стриженою борідкою, у величезній папасі, як влитий, скакав на гнідому жеребці. За ним мчала свита. Два десятки людей у дорогих шинелях із золотими погонами.

Зупинився. Крикнув: «Здр-р-равствуйте, молодцьі!» — «Здра жла-м, Ваше Высок-ди-тство!» — горлаємо ми у відповідь.

— Ти стріляв у червоних? — в її голосі відчувався страх. Вона боялася ствердної відповіді.

— Ні, жодного разу, — після довгої паузи відповів він. — Я дуже мало був у війську. Перша кінна Будьонного вдарила нам у фланг. І перед новим роком — як зараз пам’ятаю, 31 грудня 19-го року — наш полк почав тікати. Ми відступали на захід.

Підійшов напівпорожній, мабуть, останній тролейбус. Вони увійшли, віддали кондуктору гроші й сіли на задньому сидінні, де ніхто їх не міг почути. Незважаючи на це, вона запитала французькою — прошепотіла у вухо:

— Et се qui s’est passé ensuite? (І що було потім?) — прихилилася до його плеча і шепнула у вухо: — Dites-moi! (Розкажи!)

— Нічого цікавого не було, rien d’interessant, — він теж перейшов на французьку. — Втеча і втеча. Рештки денікінської армії пішли на південь. І тільки невелика частина — на захід. Ми йшли на захід. Пам’ятаю: їдуть підводи. Колеса скриплять. Здається, цей скрип відлунює вже у мозку. Годину йдеш. Потім хтось устає з підводи і ти можеш трохи посидіти. Більшість підвід зайняті пораненими. Всі прислухалися: чи не чути стрільби. Зі сходу могли щосекунди налетіти будьонівці й порубати всіх. У полон вони нікого не брали. Що робити з полоненими в кінній армії? Тож залишали за собою лише трупи. Стрільба ледь чутно починалася, потім стихала. Іноді долинало «ура». Невідомо чиє. Може, будьонівців, а може — денікінців.

Іноді над головами пролітала шалена куля. Такий звук… важко передати. Різкий, високий — «піу». Всі пригинаються. Ніхто не хоче загинути від шальної кулі.

І досі, у вухах стоїть