Читати книгу - "Останній світ"

Іноді вночі Котта чув, як Лікаон виходить з дому, а вранці, зморений і виснажений, повертається всіяним жорствою схилом додому. Досі Котта сприймав ці Лікаонові нічні мандрівки як химери старого дивака, що вижив з розуму. Не дуже здивувався б навіть годі, коли б линвар дістав із своєї залізної шафи побиту міллю вовчу шкуру, вбрався в неї й знову подавсь у гори. Що ж, закортіло чоловікові побавитись у вовка, повити. Але після скам'яніння крамарчиного сина Котта ніби прокинувся від сну.

Як і багато політутікачів, що приймали мову, звичаї, а згодом і спосіб мислення тих підкорених, диких народів, серед яких шукали захистку від жорстокого Риму, Котта цілком пристосувався до життя в Томах і тепер навряд чи й відрізнявся від решти мешканців залізного міста. Одягався так само, як і вони, розмовляв їхньою говіркою, а часом декотрі загадки узбережжя йому навіть щастило сприймати з в'ялою байдужістю місцевого жителя. Листів до Рима Котта більш не писав. Мабуть, тільки Баттове скам'яніння показало йому, що тепер він не в залізному місті і не у «вічному», а потрапив до якогось проміжного світу, де закони логіки вже не чинні, і де, однак, не діє й жоден інший закон, який би його тут утримав і захистив од божевілля. Баттова статуя бентежила не тільки світ тубільців, а й здоровий глузд римлянина, який умів заявити про себе в кожному столичному палаці, в кожній імператоровій битві і який тут, у крамниці Феме, спромагався лише на нічого не варті слова.

І хоч би коли Котта в ці дні засинав чи бодай на хвилинку впадав у дрімоту, його щоразу починали діймати сни з «Книги каміння». Образи й постаті історій, які Овідій Назон читав для Ехо, дивлячись у багаття, не давали йому, Котті, спокою. Йому вчувався голос Ехо, що промовляв з пітьми про рай ущелин та схилів, про метеорні, нетривкі розкоші органічного життя й незаперечну гідність каміння… Довкола здіймалися мегалітичні споруди, вали, в яких відлунював м'який голос зниклої Ехо, виростала все вища й величніша архітектура, аж поки небо вгорі оберталося всього лиш плетивом невиразних пасмуг. Тоді він усвідомлював, що неоднорідне склепіння, яке тепер змикалося над ним, зведене все з кам'яних брил, конгломератів, скам'янілих голів, рук та ніг, із застиглих тіл людей, котрих він у своєму житті знав, любив чи боявся. І коли Котта прокидавсь і виборсувався з того лабіринту, лещата, що ввесь час міцно тримали його, однаково не попускали. В крамниці Феме сірим холодним каменем так само стояв Батт — оздоблене лавандою та ломикаменем грізне нагадування про те, що межу між дійсністю й сном, певне, назавжди втрачено.

Іноді, як Лікаон виходив з линварні, Котта крадькома його розглядав і з полегкістю зітхав, коли старий був небалакучий, насуплений, але без найменших слідів шерсті, ікол чи лап. Це був тільки згорблений сивоголовий чоловік, що йшов до криниці вмитися.

Скам'яніння крамарчиного сина для линваря було не що інше, як рідкісний випадок занесеної здалеку хвороби — можливо, невилікований правець, яким хлопець заразився від отої наволочі з «Арго» або коли порпався в мотлосі, викинутому морем на берег; одне слово, болячка, не варта уваги, а як для того малого пришелепка, то ще й, мовляв, найкращий вихід, адже так він нарешті позбувся отих своїх корчів… Скам'янілого Батта Лікаон не хотів ні торкатись, ні навіть бачити — за своє життя, він, мовляв, набачився каміння доволі. Лікаон залишався Лікаоном.

Та однієї місячної ночі, коли Котта лежав без сну і йому здалося, ніби десь у горах, на осипах пролунало вовче виття, він не зважився зазирнути до линварні. У ліжку Лікаона, мабуть, не було. Заспокоївся Котта аж тоді, як те вовче виття потонуло в глухому рокоті селевого потоку чи кам'яної лавини; таке в Томах іноді було чути, зрештою, й серед білого дня. Напоєний осінніми дощами родючий шар крутосхилів одділявся від кам'янистої основи, сповзав униз, покраяний струмками та рівчаками, й осідав на гірських рівнинах новим пластом, що пахнув живицею потрощених дерев, свіжою кров'ю звірини, мохом, землею і знов укривався зеленню та квітом.

Під одним таким оповзом у вузькому зворі загинуло двоє чабанів разом з майже всією отарою. Про цю трагедію здогадався Діт, коли на гірській стежці назустріч йому кинулися перелякані, закривавлені, вимазані глиною вівці. Він покликав на допомогу рудокопів та шукачів бурштину, вигріб з ними понівечені трупи чабанів і поховав їх на широкому гребені селевого потоку, ще й поставив пам'ятний надгробок. Побитих овець люди перевезли мулами на пристань і, посмаживши їх на двох величезних багаттях, справили поминки. А м'ясо, для якого не вистачило жаровень та рожнів, Терей посолив і приготував з нього вудженину.

В ці дні Котта вже не міг усидіти в тісній мансарді й виходив на вулички залізного міста поглянути в бік ущелин та повитих хмарами гірських кряжів. У такі хвилини в нього часом з'являлося відчуття, ніби всі його колишні й нинішні сни та страхи народжувалися в глибині цих громохких, лиховісних гір. І осердя цих гір мало назву Трахіла. Після отої жахливої карнавальної ночі перед великим постом Котта уникав трахілських схилів і щоразу знаходив нові вагомі причини, аби не повертатися до пошуків Овідія Назона в сповненому небезпек останньому пристанищі вигнанця. Та хоч би які таємниці крилися там, угорі, серед повалених підворіть, порожніх зіниць вікон та зарослих бур'янами підмурівків, ніщо вже не могло викликати глибшого, гнітючого враження, ніж статуя в крамниці Феме.

Був ясний жовтневий ранок. Уночі пройшов дощ, край синього, як море, неба танули останні громаддя хмар, а повітря пахло мокрим листям. Котта вийшов з линваревого будинку, певний, що тільки одна-однісінька