Читати книгу - "Провина"

Він усе ще боровся. У нього все ще залишалася надія на одужання, хоч би що він там собі говорив. Так довго, як зараз, він іще ніколи не тримався.

— То ключа в тебе нема?

— Ні, нема. А може, його взагалі не існує?

— Добре… Я йому так і передам.

Він обережно зачинив двері, власними руками зводячи бар’єр, — хоч хисткий, але бар’єр — між нею і тим почуттям, яке вона у нього викликала.

І тут весело заспівав-затьохкав мобільник.

— Каналіс радіціс дентіс,[16] ось хто ти такий! — гаркнув він, схопивши трубку: — Ало!

— Це Ілона дзвонить. Ви мене пам’ятаєте?

Чи він її пам’ятає? ЧИ ВІН ЇЇ ПАМ’ЯТАЄ???

— Як там мої цигарки?

— Що? А… я принесу вам… але не до хати. Мені треба з вами зустрітися… це дуже важливо, будь ласка, не відмовляйте мені, я розумію, що не маю права просити вас…

Влад відняв слухавку від вуха. Здається ще трохи — і сльози почнуть потоком литися йому на сорочку.

— Де й коли?

— Я зараз біля Макдональдса, того що на Сімсотріччя. Ви серйозно? Справді прийдете?

— Я завжди серйозний… коли не жартую. Раджу тобі брати з мене приклад.

Вона радісно схлипнула.

— Я чекаю.

Суворий тон йому явно не вдавався.

…Вона запізнилася на двадцять хвилин.

Прийшла розчервоніла, захекана, біла блузочка без рукавів і білі брюки до середини гомілок підкреслювали засмагу і кричали на весь голос, що надворі літо, — живи і радій! — а він застряг десь між квітнем і травнем, як старий почорнілий сніг в улоговині: ні сонце його не тішить, ні молода трава… тридцять із гаком літ за спиною, а здається, ще й не жив зовсім, — спочатку навчання заважало, потім робота, — а щось же треба залишити після себе на землі, не можна ж, справді, як сніг, безслідно згинути…

— Як ваші справи, Володимире Григоровичу?

«Агов, куме, питають, як ся маєте? Знаю-знаю, є одне слово, але скільки не пробував перекласти його на латину — не виходить. Бідні латиняни: про високе та вічне шпарили, як дурні, а таких простих слів не знали…»

— Без коментаріїв. А це, мабуть, мені?

— Так, це вам.

Вона підсунула до нього пачку «Мальборо» і криво посміхнулася. Могла й не бути настільки схожою на свою маму…

— Ви не повірите, я стояла на зупинці й боялась підійти…

— Я такий страшний?

— Ні. Просто я підрахувала, що ви могли б бути моїм батьком.

З’їсть його сьогодні нудьга з манатами. Зжере — і оком не моргне.

— А де… твій батько? — спитав, просто щоб спитати. Байдуже йому було зараз до всіх батьків на землі.

— Нема про кого базарити. А взагалі-то в мене їх трійко було. Я дочка-героїня! Проїхали цю зупинку… — вона взяла пачку цигарок зі столу й зірвала з неї целофан. — Маєте вогонь?

Він клацнув запальничкою. На боротьбу за здоровий спосіб життя сили не залишилось.

— Що я маю зробити, — вона елегантно випустила дим у небо, хоча й тремтіла всім тілом, — щоб ви мені пробачили?

Він ковтнув кока-коли й задумався. Вона слухняно чекала на його відповідь, хоча й тремтіла всім тілом. Дурне мале мишеня…

А зрештою, чом би й ні?

Коли він повернувся, його жінка сиділа перед трюмо, закутана в простирадло, нерухома, далека… неначе в усьому світі є тільки вона, дзеркало, і та, що сидить навпроти.

— Ілона… вона поживе у нас певний час… поки не владнаються деякі її житлові проблеми… та ти ж бачила її бабцю, можеш собі уявити, як із такою особою жити під одним дахом…

Жінка мовчала.

— Вона поїхала за речами…

Жінка дивилась у дзеркало.

— Кімната нагорі все одно порожня…

Жінка навіть бровою не повела.

Ну не звик він ні з ким радитися, занадто довго все вирішував сам.

«Врешті-решт, хто в домі господар: ми, куме, чи миші?»

— Ну що ж… Якщо так… То так…

Він уже майже вийшов з кімнати, але в останню мить, неначе щось собі надумавши, зупинився, повернувся і швиденько випалив:

— Звідки ти знаєш її маму?

У всіх дютюктивах підступний слідчий завдає нищівного удару саме в останню мить, коли він уже однією ногою за порогом, але раптом щось пригадавши, ставить отаке нібито невинне запитаннячко, і стежить за реакцією підозрюваного: якщо той почне викручуватися, йому хана.

Мордувало його це питання віддавна, ну давайте, викручуйтесь, якщо зможете…

Але підозрювана і в думці не мала викручуватися. Вона, мабуть, навіть не підозрювала, що їй щойно завдали нищівного удару. Сиділа й дивилася на ту, що сиділа навпроти.

— Зоряну? Вона надіслала мені листа, де попросила зустрітися.

Он як!

Новоявлений слідчий стояв однією ногою за порогом і думав, чи не відкусити собі язика.

«Попросила зустрітись? Я старий і глухий, я нічого не чув, я…»

— Коли це було, і що вона хотіла від тебе?

— У п’ятницю ввечері напередодні нашого весілля. Вона