Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Богдан скоса подивися на Ігоря, що сопів на лежанці навпроти. Розбудити його, чи що? Розпитати? Але ж, гарно спить. Мов дитина. Втім, він і є дитиною. Сніжанка, доня, як би вижила тоді, опісля аварії тієї клятої, не набагато молодшою за нього була б.

І гаряча хвиля якоїсь щемливої любові до сплячого хлопця тихесенько хлюпнула в серці Кременчука. Та й не лише до нього. До Такаманохари, наприклад, теж. Не дивлячись на усю норовливість її. А ще до знайомця їхнього нового, до Меру. І до мавпи Зайуса. До всього світу цього бурштинового, що є маненькою крихкою жевриною, яка, втім, не згасає, а кружеляє й кружеляє у вихорі мовчазного й величезного Всесвіту. Аж горло в Богдана перехопило. А різнокольорові цятки на екрані розпочали складатися в одне мерехтливе слово: л-ю-б-о-в… лю-бов… любов…

— Любові тобі, Богдане, — прозвучало зненацька з боку входу до келії. І тихесенько-тихесенько зашаруділа запона, яка прикривала його.

Від цього ледве чутного шарудіння волосся в капітана чомусь стало дибки, а по шкірі поповзли морозні лоскоти. Десь чув він нещодавно щось подібне, чув! Але чому, чому йому так моторошно від звичайного тихесенького звуку???

Безтямними очима Кременчук втупився в Меру, який, стоячи на порозі, тримав в руках два коротких мечи, схожих на скіфські акінакі. Богдан колись бачив подібні в гременецькому краєзнавчому музеї. Але тут вони до чого?! Про любов було забуто і до нестями в очах розпочала додаватись пекуча тривога.

— Спокійно, — мовив Меру, не спускаючи ледь напруженого погляду з капітана, — спокійно, Богдане, все нормально.

І обережно поклав зброю на долівку. Так обережно поклав, наче поранитись йому лячно було.

— Оберіть кожен собі по Мечу Безсмертя, оберіть… А я скоро буду.

Та й зник за запоною, що знову зашаруділа моторошно. А до Богдана, врешті решт, дійшло, що двері їхньої келії не зачинені. Тобто, їх сьогодні за бранців не тримають?… Он і мечі до того ж. А вчора… Чим же, чим же закінчилось те кляте „вчора”?

На лежанці завовтузився Норильцєв. Розплющив очі, сонно посміхаючись Богданові, потягнувся смачно і… І завмер, наштрикнувшись поглядом на лискучі клинки. Рвучко здійнявся на ліктях і обличчя його якось відразу набуло радісно-зацікавленого вигляду. Аж щелепа в нього відвалилась. Ото ще вояка трипільський!

— А це що таке? — запитав. — Звідки?

— Меру тільки-но притягнув, — трохи похмуро, дослухаючись до чогось всередині себе, відповів Богдан. — Озброюйтесь, каже. Чим це ми таку довіру та з повагою в нього викликали, не знаєш?

Норильцєв не знав. Він лише плечима знизав, всідаючись навпочіпки і благоговійно торкаючись вказівним пальцем прохолодного леза.

— Що, справжнє, не бутафорське? — не змінюючи тону, запитав Кременчук.

— А то!.. — вигукнув хлопець, рвучко здіймаючись на рівні і змахуючи одним з мечів. Лише вогники різнокольорові, відображені від екрану, на ньому спалахнули.

— А то! а то! — передражнив хлопця капітан, недовірливо беручи другого меча. — А то, що дивно усе це. Вчора ледь катувати не розпочали, а сьогодні… Слухай-но, — затнувся, — а ти не пам‘ятаєш, як ми вчора сюди повернулись?

— Звідки повернулись?

— Звідки?!.. Та з гілки ж!

— З гілки?… А що, ми кудись уходили?!

Земляни завмерли, здивовано дивлячись одне на одного.

— Та-а-ак… — за хвилину протягнув Кременчук. — Зрозуміло. Колективна амнезія. В тебе, до речі, більш прогресуюча.

— Яка ще…

— Цить! Така ще… Не подобається мені усе це. — Богдан зиркнув на стінку-екран і йому здалося, що мерехтіння вогників набуло зловісного вигляду, а слово „любов” взагалі зникло з нього. Наче й не було ніколи його, слова цього. — Та-а-ак, — знову протягнув капітан, — треба нам таки зі справами довколишніми розібратись. Ніхто за нас цього не зробить. А оскільки зачинити нас, здається, забули, то…

Він зробив крок до шурхотливої запони і, тамуючи незрозумілий жах, сторожко визирнув до коридору. В коридорі було тихо, спокійно й бурштиново.

— Пішли! — заклично махнув рукою, не обертаючись і твердо впевнений в тому, що хлопець не наважиться не послухатись його.

Хлопець, звісно, розчаровувати капітана не став. Тим більше, що полюбив він цей затишний світ золотавого кольору, а той полюбив його. І тому нічого поганого трапитись з ними не могло. Та й до того ж, про всяк випадок, зброя улюблена в руках у нього була. Хоча й звісно, не така, яку він забув на стерні… І як це його вгородило!? Ігор відчув, як від пекучого сорому запашіло його обличчя. Втім, може й не від сорому?

Бо Кременчук, що сторожко йшов коридором попереду Зоребора, раптом рвучко зупинився і розгублено зиркнув через плече на хлопця. А перед капітаном… Перед капітаном завмерла вишукана дівчина у масці, вкритій яскравим пір‘ям місцевого птаства. В руці вона тримала такого самого коротенького меча, якими були озброєні й земляни. Але не цей загрозливо здійнятий клинок вразив їх. Ні, зовсім ні. Інше. Адже вдягнута дівчина була за звичаєм цієї планети. В одну лише пов‘язку на стегнах дівчина вдягнута була. Від чого у своїй пістрявій масці набувала чарівного, але нереального вигляду танцівниці з кордебалету, закинуту на Сорору через усі огроми космосу.

Великі, довершеної форми, груди звабливо здригались і змушували Кременчука спиною прикривати цей еротичний міраж від свого неповнолітнього напарника. Ти бач, розбещувати вони тут підлітка будуть! А сам аж їв цю з‘яву очима, відчуваючи у серці тягучу солодку млість. Адже опісля того, як Олена пішла від нього, гірко й несправедливо звинувативши чоловіка в смерті доньки, з жінками в Богдана був напряг. А тут!..

Втім, тут теж вийшов напряг. Бо дівча, не кажучи ані слова, зненацька зробила високий випад ногою — аж під пов‘язкою, здається, дещо цікаве майнуло! — й опустила клинок на голову Кременчука. Той ледве встиг підставити під удар свого меча. В золотавому коридорі кровожерно дзенькнуло залізо.

— Ти чого?!? — залементтував Богдан. — Сказилась!?

А сам вже незграбно відбивав