Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Отже, Юра притиснув носовичком в кишені двадцять три карбованці тридцять дві копійки, належні бабі, сів до столу і присунув до себе зошит і перо. Він писав правою рукою, а лівою гортав сторінки і раз по раз торкався кишені з грішми. Втім, за кілька хвилин він за кишеню забув. Рука шпарко бігла по лінійках сторінок, слова вишиковувалися стрункими шеренгами, корнет Печорін стояв навколішки і освідчувався в коханні княжні Мері[112], в грудях у Юри вже накручувалося тремтливе і радісне піднесення. Він вже потроху починав наспівувати, він вже йорзав на стільці, він уже ковтав повітря рвучко і хапливо. Він писав, він сам вигадував те, що було в книзі попереду, він плавко й струнко викладав все це словами на папері, він вже був письменником, Лермонтовим, графом Толстим, О. С. Пушкіним. Юра сам вже був «героєм нашего времени». Княжна Мері поклала Печоріну голову на плече, і Юра її любив ніжно і пристрасно — на все життя, до згуби, до самопожертви.

Він теж разом з Печоріним простяг руку і поклав її Мері на талію. Але права рука була зайнята пером, і Юра простяг і поклав ліву руку. Навдивовижу, замість лягти на тонку і тремтливу дівочу талію, Юрина рука раптом наштовхнулася на кишеню штанів, на жмут носовичка в ній і пачку грошей під ним.

Юра зірвався, пошпурив перо і прожогом вискочив у передпокій. В передпокої нікого не було. Серце Юри колотилося як несамовите. Воно могло, мабуть, розбити груди і виплигнути на брудну підлогу. Миттю, вихором, але навшпиньках, Юра перестрибнув через передпокій. Він розчахнув двері і став на порозі бабиної кімнати.

Ах! Баба стояла там, посередині, скликаючи котів. Вона щойно повернулася з вранішньої прогулянки.

Але Юра захолов, вмер тільки на одну секунду. Другої секунди він вже стояв перед бабою, заломивши голову догори — просто їй в лице.

— Бабо! — пропищав Юра, мов придавлена миша, затинаючись. — Бабонько! Ви, як ішли, впустили вашу пенсійну книжку на підлогу, і ось з неї висипалися всі ваші гроші. От. Двадцять три карбованці тридцять дві копійки. Перерахуйте, будь ласка, — я й копійки не взяв…

Юра вибіг мерщій надвір і, ледве стримуючи голосний плач, щодуху побіг у найдальший закуток саду. Сльози рясно текли по щоках і просто за комір.

В найдальшому закутку — за гімназичною лазнею, в бузиннику, аж під парканом, за яким вже було подвір'я поштового чиновника, колезького асесора[113] Бови, — Юра насамперед гірко виплакався, вилив всі сльози, які тільки були під горлом. Червоненький будиночок Бови — одноповерховий з маленьким мезоніном на два вікна — був просто перед застеленими слізьми Юриними очима, і Юра не міг одірвати погляд свій від цих двох звабних, надзвичайних вікон. На них були жовті фіранки, і вони тихо колихалися від благенького літнього вітерцю. На жовті фіранки у вікнах мезоніна будиночка колезького асесора Бови Юра дивився щодня, навіть в дощ, невідривно годину, ба й дві…

Потім Юра побрів за сарай. В тісному притулку між сараєм та парканом, спираючись ногами на стінку сарая і на паркан, Юра видряпався під самий дах. Там він зіщулився і пірнув у щілину під стріху. Це був хід на горище. Крізь сміття, павутиння й порох Юра навкарачках пробився аж у другий його кінець. Там стояв великий старий кошик, і Юра відкинув його поламану покришку.

В кошику було: торбинка з сухарями, бляшанка з варенням, пляшка з олією, великий садовий складаний ніж, кишеньковий електричний ліхтарик з батареєю, сплетена з мотузок драбина завдовжки сажнів три, пістолет, зроблений з вистріленого патрона, баночка з чорним порохом, жменя олов'яних пломб, порубаних на дрібні гострі шматки, і, покриваючи все, великий, чорний, з широкими крисами фетровий капелюх.

Юра заклав пістолет за пасок і уважно передивився всі речі. Варення він понюхав, чи не закисло, сухарі обмацав, чи не запліснявіли, на мотузяній драбинці спробував всі зашморги та вузли, чи дебелі, ліхтариком присвітив, чи світить батарейка і чи не треба підлити нашатирю, порох потрусив перед очима, чи не змокрів? Пороху було мало, шроту зовсім не було, бракувало ще карти, компаса і барометра. Гроші були потрібні Юрі до зарізу.

Світло з горищного віконечка спадало на Юру довгим лезом, і він стояв у вузькому промінні, сам із себе дивуючись, який же він схожий на старого морського вовка. Або — на «героя нашего времени», якщо стати лівіше, задумливо спертися на крокву і насунути на очі оцей чудовий чорний капелюх…

Юра зачинив кошик. Додому треба було ще повернутися.

Але раніше, ніж вийти з притулку, Юра нишком визирнув і уважно роздивився праворуч і ліворуч, наставивши комір тужурки. Це було, звісно, ні до чого — і так було видно, що в дворі нікого нема, поставлений комір не затуляв і підборіддя, а вихід з-за сарая і з клозета все одно був один, і поява звідти людини аж ніяк її не компрометувала. Дарма, Нат Пінкертон завжди визирав саме так перед тим, як звідкілясь вийти, і Юра вважав це обов'язковим і для себе.

Перед обідом раптом з'явився Володька. Він тримав руки в кишенях і посвистував. Під пахвою в нього були якісь книжки — адже за якийсь тиждень мали вже початись і уроки. Володька, довго і нарочито голосно — поки їх могли почути з сусідньої кімнати — пояснював Юрі,