Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Марокканський король грабує нас і переслідує, мов диких звірів…

Християнський король називає нас псами і розстрілює.

Жоден з них не дає нам прав громадянства, не називає співвітчизниками, не визнає нас за братів.

От чому ми, сини князів, позбавлених спадщини, платимо злом за зло, розбоєм за розбій, мечем за меч, безчестям за безчестя.

Вони там!.. Проти нас!..

Ніколи більше я не побачу моїх братів з Ріфу!

Вони там, ті, хто збудував Генераліфе[71], ті, хто населяв Альбаісін, ті, хто перетворив на рай цю долину, прикрасив садами береги річок, виклав золотом скелі, вкрив килимами квіток свій шлях.

Отак ми вторгалися, отак колонізували землі!

Мій народ виконав свою місію на землі… не те що твій.

Ми, прийшовши до Іспанії, поліпшили її, цивілізували, витягли з варварства. Лікарі, поети, ботаніки, архітектори, філософи, промисловці, землероби — все то були ми у вашій країні. Мистецтво і наука мають бути нам вдячні: людство мусить сказати нам слово подяки.

А тепер вони там, повторюю, там мої співвітчизники, які погрузли в злиднях, у темряві, в безчесті. А ви тут, щасливі, заможні, могутні, освічені…

Так скажіть же мені, християни, філантропи, пропагандисти, негрофіли, скажіть, що ви зробили для моїх батьків, братів?

Чи не досить витрат? Красномовства? Мучеництва?

Як вас не жахає згадка, що поруч з Іспанією з вашої ласки животіє народ — темний, дикий, майже хижий, а ви нічого не зробили, щоб спокутувати свою вину?

Я можу зрозуміти дикість гренландців, що живуть на краю світа на крижаній горі, недоступній для інших людей; я можу зрозуміти негра, який нидіє в пісках нерозвіданих ще тропіків… І в тому, і в тому випадку існування людей поза законом має якесь виправдання.

Але в серці цивілізованого світу, в оточенні освічених народів, і щоб оті освічені народи допустили, аби інші люди жили і вмирали, як істоти, позбавлені розуму, — це негідно, обурливо, це блюзнірство!

Ви, іспанці, відповісте перед богом за ті злочини, що чинять маври в цьому житті, і за покарання їх на тому світі!..

Так, ви, бо ви забули про своє призначення, бо відмовилися від свого права, бо ви зневажили священний закон цивілізації.

Що ж до мене, — гірко промовив він, — то я вже не африканець, не магометанин, я вже не сегрі!.. В п’ятнадцять років я став поетом свого племені. Один великодушний християнин навчив мене твоєї мови та релігії, і через твою мову я пізнав свою історію, і моя історія обпекла мені лице соромом.

Я, нащадок могутніх володарів, обернувся на тварину, як Навуходоносор! Я, поет, живу зневажений світом, який мислить, відчуває, я — ганьба людського роду, парія між громадян, звиродніння й пляма свого племені!..

І я продав свою худобу, продав рушницю, намет, поцілував тричі свою наречену, чарівну Альсіну, і втік з Африки назавжди.

Ось уже десять років я блукаю світом: фортуна була прихильна до мене, за що б я не брався: був я солдатом у Криму, торгував у Індії, був консулом в Єрусалимі, моряком в Америці, усім був, усім буду, лише не ріфенцем.

Та коли моє багатство, моя відвага, моя віра, любов до ближнього зможуть колись прислужитися, щоб повернути моїм братам громадянську гідність, яку вони втратили, щоб допомогти їм зайняти своє місце в ієрархії людства, яке зреклося їх, щоб повернути моїм братам блага цивілізації, про які вони забули, тоді моє життя буде недаремне і щастя вперше торкнеться мого серця!

Так говорив Абен-Адул.

Глибоко зворушений, я потис йому руку, і вже збирався відповісти щось банальне в дусі газетних передовиць, які ми, іспанські журналісти, звично присвячуємо нашим планам на майбутнє в Африці (уряд приділяє таким передовицям якнайпильнішу увагу), коли раптом щось улило нові чари і поезію в цю романтичну сцену, яку я, без сумніву, звів би до сірої прози.

Внизу, десь у хащах, серед дерев, що схилилися над річкою, забринів трепетний і ніжний передзвін гітари: пролунало кілька акордів фанданго.

— Слухайте!.. — вирвалося у сегрі. — Луна Африки відгукнулася на моє важке зітхання!.. Те, що ви чуєте, — то спів пустелі, молитва каравану…

Нічний співак завів пісню — нескінченну імпровізацію, мелодію, сповнену солодкої млості, жагучої туги трагічного андалузького кохання.

— Альсіно! — прошепотів африканець.

Так, то була журлива пісня його землі. Спів монотонний, млосно-розмірений — такий спів почув француз Давід в алжірських пісках. Звучало фанданго, потім ронденья, канья, соледад, плаєрас[72]… Увесь віночок простих, незрівнянних мелодій Андалузії, яким нам заздрить навіть натхненна Італія!

І має рацію, бо ніколи ще дух роду людського, дух вигнанців з раю не створював мелодії такої глибоко інтимної та пестливої, невимовно щирої, незбагненної, наче скарга безупинна, журба безнастанна, наче тисячу разів повторений зойк, над яким кружляють наші південні пісні…

Ох! А коли це вночі… в годину, коли спливають в уяві примари минулого, а безладдя, місяць, занурена в дрімотну тишу природа і вічний