Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Знаєш, коли вирушаємо?

— Сьогодні вночі.

— Гаразд, дівчино. Перекажи Ігорю, хай скоріше одужує. Жаль, що його не буде в експедиції. Ми скучатимемо за ним.

— Дякую.

«Вибач Ігорю, але в мене не було іншого виходу. Я не знайшла способу подискутувати з тобою. Думаю, що коли ти дізнаєшся про своє ув’язнення, буде вже запізно. Клянусь Кіркою[26]! Існує якась небезпека, а я не відаю, яка вона! Як же її уникнути, не, знаючи, звідки вона прийде? Якби не я, вона спіткала б Ігоря. Тепер залишається чекати… Ці руїни такі величезні. Яка цивілізація могла проживати на цім континенті? Нічого подібного я ніде не бачила. Певна річ, її створило плем’я, яке населяло Землю мільйони років тому. Але скільки ж різних племен обживало нашу планету? Виходить, досі археологія керувалася хибними критеріями Як вони могли вважати, що гомо сапієнс з’явився на Землі три мільйони років тому! Ясна. річ: археологія відстала від таких наук як фізика, біологія і, мабуть, саме тому велетенські монументи Стоунхеджа та Південної Африки здавалися залишками недавніх цивілізацій… На щастя, відкриття Атлантиди покінчило з подібними ідеями. Це було корисно з двох причин: підводна археологія оформилась як незалежна наука і довела, що історію планети творила ціла низка стародавніх племен. Сліди цивілізацій, яким шістдесят мільйонів років стали очевидними. Гадаю, це одна з них. О! Це, здається, площа, а та будівля — храм. Який величезний! Проходи, знову проходи… Ну й ну! Далі суцільна стіна. Ні. Є двері. Клянуся Кіркою! Вони запечатані. І як же їх відчинити! Гм… Якби за ними не було нічого важливого то будівничі не зважилися б їх запечатати такою здоровенною брилою… Думаю, тут стане у пригоді лазер. Ану, спробуємо…»

Ігор увів останню програму. За мить величезний мозок Діксі-3 видав мелодію, нечутну для слуху людини.

Антена робота сприйняла ледь уловимі октави дозвукового послання, мозок швидко засвоїв його, переклавши ультразвук на магнітно-електронну мову, а процесори інтерпретували сигнал і привели в дію механічні руки.

Ігор відійшов на кілька кроків, оглянув своє творіння. Замилувався ним. Йому було віддано десять років життя. Він упав у крісло, чекаючи, поки робот здійснить останню наладку. На мить у його уяві зринув образ Гріни.

— Гріно, ти не повинна була… — повторив він у котрий уже раз.

Робот стояв, чекаючи його наказів.

— Можеш іти на склад, — сказав Ігор.

Робот слухняно пішов повільною ходою.

Ігор вийшов з лабораторії, попрямував коридорами до крила будинку, де були житлові помешкання працівників Фізичного центру. Зайшов до своєї кімнатки. Якою пусткою здавалася вона йому весь час по смерті Гріни! Він пройшов до кухні. Годинник показував п’ятнадцять хвилин на четверту ранку. Випив склянку молока, з’їв сандвіч. Потім попрямував до спальні.

Завтра він побачить Гріну.

З польської переклав Олег Король[28]

Цю свою розповідь я вирізьблюю на глиняних табличках, сидячи біля входу моєї печери. Мене здавна цікавило, як писали на табличках вавілоняни, хоч я ніколи не гадав, що самому доведеться це спробувати. Можливо, глина у них була краща, а може, клинопис для цього годився більше, хтозна.

Глина у мене розлазиться або кришиться, та краще морочитися з нею, ніж шкрябати уламком вапняку по сланцю, бо я змалку не терплю скреготіння. Тепер я вже ніколи не назву стародавні технології примітивними. Перед своїм відходом професор спостерігав, як я мучусь, викрешуючи вогонь, і, коли я по черзі зламав консервний відкривач, наш останній терпуг, ножик і ножиці, він зауважив, що доцент Томпкінс з Британського музею сорок років тому пробував відколоти з кременю звичайну скребачку, подібну до роблених у кам’яному віці, і звихнув зап’ястя, розбив окуляри, а скребачки так і не відколов. Професор засудив безпідставну глумливу зверхність, з якою ми дивимося на печерних предків. Він мав рацію. Моє нове помешкання — жалюгідна діра, матрац уже зотлів, а з бліндажа, де так добре жилося, нас вигнала стара хвора горила, яку біда принесла з джунглів. Професор твердив, що не вигнала. Що ж, агресивності вона не виявляла, але я волів не ділити з нею і так уже тісного приміщення — найдужче дратували мене її забави з гранатами. Може, я й спромігся б її вигнати: горила боялася червоних консервних бляшанок з раковим супом; цього добра залишилося там досить; однак, боялася замало. До того ж Марамоту, який тепер уже відкрито признається, що вірить у шаманство, заявив, що впізнав у мавпі свого перевтіленого дядька, й умовляв нас, щоб ми їй не суперечили. Я пообіцяв, що не буду; професор же, в’їдливий як завжди, пробурмотів: я, мовляв, поступився не через дядька Марамоту, а через те, що навіть немічна горила залишається горилою.

Ніяк не можу примиритися з утратою того бліндажа. Колись він був частиною прикордонних укріплень між Гурундуваю і Ламблією, а тепер… що ж, прикордонники розбіглися хто куди, а нас вигнала мавпа. Мимохіть прислуховуюсь, бо добром ці забави з протитанковими гранатами не закінчаться, але чую тільки, як завжди, стогін ситих під зав’язку урувоту та ще цього павіана з підбитими очима. Марамоту каже, що це не