Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

Отож Василевський закинув під ліжко обидва витвори схвильованого пензля, переїв хлібом із залишком недожертої Псом ковбаси, скип’ятив у кварті окропу, кинув туди щіпку чаю і запив. Тоді розібрався і, вимкнувши світло, ліг у постіль, щоб провернути громіздку й повільнодіючу машину власного мислення, — так він чинив завжди під складні випадки. Але був, очевидно, надто нервово вичерпаний, отож відразу ж відчув, що тіло його перетворюється у ватяне опудало, особливо голова, що тіло його розростається, ніби з’їв на вечерю не кусника хліба з ковбасою, а пачку дріжджів. Ото його й почало розносити, як тісто, котре добре сходить, і за мить побачив повітряну кульку, тобто Сферу, яка летить у синьому просторі, куди загнано не якусь там голу, розляглу пару, котра хотіла паруватися, а таки два портрети пензля руки тієї, котра йшла синьою дорогою, тримаючи тією ж творящою рукою нитку від кульки. Попереду, тобто перед нею, карбованим кроком ступав, як солдат морської піхоти, Пес, а позаду, як солдат військово-повітряних сил, — Кіт. На відзнаку урочистого моменту Кіт наструнчив на своєму хвості всі 10 053 волосини… Це було короткочасне видіння, з якого Іван Василевський запам’ятав ще й такого, цілком сюрреалістичного, пасажа: Федьо Сало й Аркадій Пастух на портретах, загнаних у Сферу, так само постали в образах Пса й Кота, звісно, Котом був Федьо, а Аркадій — Псом, тож саме Федьо вигнув войовниче спину, ще більше розтрубив хвоста й засичав на Аркадія, а той лише двічі (та й то не дуже войовниче чи люто) гавкнув та й прикусив губу.

(Здається, здатність до подібних виджень і складала ту частку натури Івана Василевського, яку можна назвати художньою, бо він дещо, як я казав, пописував, але не художні твори, де фантазія може гуляти, як їй заманеться, а статейки, притому не раз їдкі та несправедливо нівелювальні щодо об’єкта, — це йшло, можливо, від мстивості його вдачі. Через це з плином часу я дедалі більше переконувався, що отого опуса з грубим випадом супроти моєї мистецької вправності написав жоден Василь Климчук, а таки він, Іван Василевський. Тому раджу тим, хто захоче мене послухати: не позичайте нікому за будь-яких обставин грошей — тим лише надбаєте собі ворогів, і це напевне, як двічі по два. Той-таки Іван, оповівши цю історію, яку й продав мені за свій борг, признався сакраментально, що він двадцять років намагався використати її сам у формі повісті чи роману, але здолав написати, проливши дощі поту і стоптавши під час творчого микання кімнатою не одну пару капців, лише одну сторінку (та й ту цілком нездалу), відтак і розшматував її після того, як йому спала на думку спасенна ідея цю історію хитромудро продати. Це відкрило в ньому комбінаторські здібності і просвітило на хвилину його загалом похмуру вдачу — таких здібностей раніше в собі не добачав, коли не враховувати тієї садистичної помсти вітчимові, — згадаймо історію з велосипедом та мілітарним капелюхом, але то навряд чи можна назвати комбінацією, як і його участь в історії, яка оце розповідається, хоча комбінувати, хай і незграбно, він спроби таки робив.)

І я знову бачу кін, бо реальний плин моєї оповіді несподівано порушився, очевидно, завдяки головному героєві, який, замість тверезо осмислити те, що йому оповів Аркадій Петрович (адже йшлося про речі, які на коротку хвилю навіть збудили в притлумленій з дитинства вітчимовим деспотизмом натурі Івана Василевського мисливського вогника), легковажно захропів, відтак і я в цій черговій сцені драми припускаюся зміщень реальних форм.

Принаймні цього разу кін порожній, але невдовзі по ньому проходять дві темні тіні — Таїсія Іванівна та Людмила з просвітленими після відмолювання гріхів обличчями. Від того парсуна Таїсії Іванівни нагадує полуджену таріль місяця, а Людмилина стає навіть гарна. Їм назустріч радісно вискакує Пес, крутиться, скаче, матиляє хвостом, ніби виконує танця сучасної молоді, навіть повискує пронизливо, але вони, заглиблені у свою обезгрішеність, на нього уваги не звертають, не кажучи вже про ковбасу, бо де (в тому часі) ввечері могли купити того не тільки собачого ласощу, — в церкві-бо продають речі прісні: свічки, хрестики, молитовники, що навряд чи могло бути в собачому інтересі.

Ні, я висловився неточно, ніби сцена була порожня: на ній темніє електроплитка, але не в натуральну величину, а побільшена вдесятеро, тобто сферичне тіло наявне; електроплитка не розжарена, але на цей мент вона перетворилась у свічника — всередині горить лампочка й освітлює маєстатичного Кота, котрий сидить на цій Сфері і сам світить у мороз золотими очима, які, на відміну від електроплитки, розжарилися. Вони ж, Таїсія Іванівна й Людмила, ідуть мовчки, бо це, здається, єдина позиція, коли мовчать, бувши разом, отож стають тінями, а тіні не діють, а тільки пливуть чи ж безмовно лежать. Тому з цими персонажами нічого не відбувається, але вони спиняються — це тоді, коли Іванове хропіння стає заголосне, й мовчки переглядаються. Але не говорять нічого, а тихо, як і належить тіням, зникають, Пес біжить за ними, але він уже збагнув, що ковбаскою його ніхто не побалує, отож лягає посеред кону й удається до звичного собі діла — вигризання бліх. Але Кіт не такий мирний. Зводить до місяця (десь він є, хоч його не видко) писка, а що реальні виміри порушилися, верещить, наче дитя, тобто горлає до того місяця весняним покликом, хоч тепер пора осіння.

І саме цей поклик чи сигнал примушує спалахнути світло. Відтак з одного боку виходить на кін Федьо Сало, а з другого — Іван Василевський. У Феді щасливо лискотить обличчя, на вустах у нього — лукава й легковажна всмішка. Іван же Василевський стоїть у позі Бика, до речі, він народився під зодіакальним знаком цієї істоти.

— Ну, як тобі наравиться на новій квартирі? — оптимістично запитує Федір.

— По-моєму, ти підсунув мені свиню, — каже, настовбурчившись, Іван.

— Отже, переговорив з Аркадієм, — каже Федьо. — То таке трепло! Налякав тебе?

— А він і тебе лякав? — обережно спитав Іван.

— Навєрно, й