Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

зачиняв, і в прочілі до кімнати постала цибата, вдягнена в чорне постать, саме ота, яку побачив на порожній вулиці. Але голова її не була обплутана дротиками, а стриміла на довгій шиї з коротким волоссям, чомусь заколотим шпильками. Її тонкі, безбарвні губки були тісно стулені, а розводнені очі чи заплакані, чи надмірно серйозні; обличчя залишалося сіре, як в усіх комп’ютерних дів, бо це вона й була. Я стояв приголомшений, бо найменше сподівався саме на неї та й узагалі нікого не чекав. І тут у моїй голові, ніби на рухомій стрічці, як по ескалатору, пропливли слова: «Здається, цієї катавасії я вже не переживу», — тобто тільки тепер зрозумів їхній зміст чи, може, вважав, що збагнув.

Уже казав: останнім часом ми з Миколою Ликом зустрічалися рідко, може, навіть рідше, як будь-коли за нашої дружби, але таке траплялося, тобто ненадовго ніби відходили один від одного, власне, ніби потрапляли в штиль, коли вода дружніх стосунків сама від себе зупиняється. Отже, утворилася й прірва у взаємному інформаційному потоці, відтак у мені, отак закляклому, промигнула думка: чи не в цей «мертвий час» Микола пережив другу свою катавасію, а те, що переді мною стояла з девотським личком ніхто інший, як Комп’ютерна Діва, вона ж Ж. Смикальська, я й подумав, що Микола зважився пережити з нею другого етапа зближення, результата якого аж добре знаємо.

— Прийшла, — безапеляційно мекнула Ж. Смикальська, — щоб вам допомогти. Сподіваюся, не проженете?

І тут з моїми змислами, чи з системою бачення, чи з уявленням, щось сталося: зсув, чи що (зрештою, таке в мене траплялося, коли перебував у візійних утоненнях), а може, це сталося через те, що свою сакраментальну фразу Ж. Смикальська не промовила людським голосом, а таки мекнула по-козячому. Отож і побачив не ту жінку, з якою найменше хотів би зустрітися саме тепер, а натуральну козу чорної шерстини, з козиною-таки мордочкою, навіть із рогами, елегантно загнутими назад, притому шерстина на мордочці була не чорна, а радше сіра, як це й буває в усіх комп’ютерних дів.

Читач пам’ятає, що я її вже проганяв, тобто зачинив перед її козячим носиком двері, але тут опинивсь у ситуації не тотожній, адже дверей перед нею годі зачинити та й прогнати, бо хоч і став номінально власником цієї однокімнатки, але це ще не було оформлено, отже, прийшла не до мене, а до мого приятеля, хоча його ще не привезли. Отож чи мав право її проганяти?

Вона ж стояла супроти, виструнчена й строга, і вже не в козячій подобі, хоч і не без того, а у звичайній, і єдине, що зміг видобути з себе, по-дурному проячати, ніби перекривлюючи її козячі інтонації:

— А звідки довідалися, що сталося?

Сумно всміхнулася, і я вперше побачив на її козовидді таку всмішку (адже досі тільки раз її бачив, а більше уявляв її з Миколиних розповідей), і цей усміх зробив її личко навіть милим.

— Що про це говорити? — зітхнула скрушно і скинула, не нагинаючись, туфлі на височенних підборах, відтак я по-дурному видивився на її лапки, тоненькі й напрочуд рожеві, з трохи темнішими, тобто червоними, п’яточками. І ті два ніжні пляцки впевнено всунулись у завеликі для неї Миколині капці. І тільки по тому відповіла на моє запитання, повернувшись впівоберта, з тим-таки козячим мекотом:

— Я була йому друг!

Отже, підтверджувалося те, що я тільки-но припускав: мій приятель Микола, колишній професор історії і сумнівний княжий нащадок, нічого мені не повідомивши (цим, очевидно, й зумовлювалася пауза в наших стосунках), зійшовся з нею вдруге, відтак у записці це й назвав своєю новою катавасією, якої пережити вже не здолав. Зрештою, коли б знав це напевно, то годилося б таки прогнати її, як проганяв Дід у казці свою «милу й любу кізоньку», ще й дверима гримнути, а мене тільки й стало, що почуватися бевзем, більше — бевзь бевзем.

— То що, зараз його привезуть? — спитала вона, ніби перед цим підслухала мою телефонну розмову.

Промовчав, хоч і це було дивно, адже порядкувати похороном став, на Миколине прохання, я сам; вона й про це знала, навіть точно вирахувала час, коли прийти, — тут уже я ані бельмеса не розумів, хіба містерійно міг признати, що інформацію їй нашептали мойри, з якими могла входити в трансляційний контакт; на тверезу голову — цілковита дурниця.

І тут знову різко задзвонив телефон, а що Ж. Смикальська була до нього ближча, то взяла трубку, і з розмови я зрозумів, що привезли Миколу: почала давати точні й ділові розпорядження, куди покійного нести, тобто брала правління у свої не так руки, як ручата, — звісно, без моєї санкції.

— Можна, піду покажу, куди нести? — спитала дитячим голоском.

Микола жив на другому поверсі, отже, можна було дати раду без її показу, але я мовчки хитнув і, поки вони там длялися, порозчиняв двері. У передухідді біля своїх дружно й водночас з’явилися сусіди жіночої статі й сумно-урочисто позавмирали, крадьки блискаючи в мій бік очима; зрештою, вони не раз мене тут бачили й могли брати за Миколиного родича. Я ж кинувся в кімнату, щоб доприбирати, бо Комп’ютерна Діва трохи мені в тому перешкодила. Зрештою, всунулися спини тих, що перли труну, і я почув козяче мекання — Ж. Смикальська керувала ними владно, хоч і безпотрібно. Я ж, відзначаючи її активність, зміркував, що ми біля покійного маємо залишитись удвох і це мені не вельми світило, бо досі мав наміра покинути покійника на ніч, а завтра вранці надійти. До речі, до університету вже потелефонував, повідомивши про подію й подавши час похорону, отже, Миколині колеги завтра й прийдуть.

Труну встановлено, я підписавсь у паперах, і носії відразу ж відійшли. Але двері залишилися відчинені, а що ми зі Смикальською вже зняли віко, в прочілі почали поставати сусідки, і я опинився сам із чоловічого племені, оточений сонмом жіночок. Комп’ютерна Діва вела себе як господиня, жіночки в неї щось тихо запитували, і вона так само тихо відповідала. По тому сусідки, так само одна по одній, почали з квартири вислизати, остання пішла Ж. Смикальська, але,