Читати книгу - "Чорний красень"

Років тому джентльменові було вже чимало, ходив горблячись, і складалося враження, наче він постійно кудись поспішав. Вуста мав тонкі, міцно стулені, але усмішка його була дуже приємна. Очі дивилися проникливо, а підборіддя і манера тримати голову свідчили про нього як про людину вольову, котра, прийнявши якесь рішення, його ніколи не змінює. Його голос також був рішучий, але приємний, і, почувши його, будь-який кінь проймався безмежною довірою до цього чоловіка.

Якось цей джентльмен із приятелем узяв наш кеб та поїхав до крамниці на вулиці R., і, поки приятель був усередині, сам чекав біля входу. Неподалік, на іншому боці дороги, біля винарень стояла карета, запряжена гарною парою. Схоже, кучер уже давно залишив своїх коней, а коли вони, застоявшись на місці, вирішили трохи розім’ятися, той кулею вилетів на вулицю, наздогнав карету і, розлючений свавіллям коней, батожив їх, поціляючи куди завгодно, навіть і по голові. Бачачи таке брутальне ставлення, наш пасажир рішуче підійшов до горе-кучера і попередив:

— Припиніть це негайно, інакше я вас заарештую. По-перше, ви залишили коней без нагляду,[87] а по-друге, як ви з ними поводитеся?

Кучер, котрий вже, без сумніву, встиг перехилити чарку, розійшовся добірною лайкою, але коней облишив, схопився за віжки і скочив на козла. Тим часом джентльмен мовчки витяг із кишені блокнот і записав ім’я й адресу, вказані на кареті.

— Що ви собі надумали? — гаркнув кучер, ляснув батогом і поїхав геть.

Джентльмен похитав головою і зажурено посміхнувся.

Коли він повернувся назад, його приятель зі сміхом сказав:

— Знаєш, Райте, я думав, у тебе своїх справ по вуха, а ти ще переймаєшся чужими кіньми та їздовими.

Наш джентльмен помовчав, гордо підвів голову і запитав:

— Знаєш, чому цей світ такий жорсткий?

— Ні, — розгубився приятель.

— А я тобі поясню. Люди не хочуть бачити далі свого носа і пальцем об палець не вдарять, коли когось потрібно захистити чи притягти до відповідальності. Я ж ніколи не пройду попри якесь неподобство, удавши, що мене це не обходить, і вже не один власник коней дякував мені, коли я розказав йому, що виробляють із їхніми кіньми.

— Знаєте, сер, от якби всі були такими джентльменами, як ви! — вигукнув Джері. — Бо в нашому місті їх дуже бракує.

Вже виходячи з кеба, наш джентльмен сказав:

— Моя думка проста: бачиш звірство або злочин, знаєш, що можеш його припинити, але нічого для цього не робиш, тоді ти й сам заодно зі зловмисником.

Як їздовому коневі, жилося мені дуже непогано. Джері був і візником, і власником в одній особі, тож навіть якби він і не мав такої доброї вдачі, та берегти мене, не виснажувати було би цілком у його інтересах. А скільки з-поміж нас таких, що належали одному, а інший брав в оренду разом із кебом, і цей візник мав віддавати власникові частину свого заробітку! Такі візники те й пильнували, як би заробити більше, щоб і господареві заплатити, і самому на життя залишилося. І тут деяким коням, бувало, не позаздриш. Утім, я не знався на всіх тонкощах, скажу лише, що час до часу на стоянці про це говорили. Щойно якийсь кінь з’являвся зі слідами побиття, як Старший, чоловік загалом добродушний і великий любитель коней, неодмінно порушував цю тему.

Одного разу кебмен, якого за злиденний вигляд прозвали Бідолаха Сем, пригнав свого коня, якого, як було видно, перед тим жорстоко били. Старший не витерпів і сказав:

— Із таким виглядом вам місце не на стоянці, а в поліцейському відділку.

Бідолаха Сем накрив свою шкапу благенькою попоною і, повернувшись до Старшого, відповів із ледве прихованим розпачем у голосі:

— Якщо поліція прагне сказати своє слово, хай почне з власників, що луплять по сім шкір, або нехай перегляне жебрацькі розцінки. Хіба ви не знаєте, що сьогодні кебмен платить вісімнадцять шилінгів за день, причому гроші треба дати наперед, а коли ти ще не заробив ні пенні, це, знаєте, просто знущання. Один кінь має заробити дев’ять шилінгів, аж тільки тоді ти починаєш заробляти щось для себе. І вам прекрасно відомо: коли ми простоюємо, доводиться переходити на голодний пайок. Ну, не знаю, як ви, а ми з дітлахами це вже добре засвоїли. У мене їх шестеро душ, а працює з них тільки один.

Я вистоюю на стоянці по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу, я десять чи дванадцять тижнів не знаю, що таке неділя. О, Скінер не з тих, що дозволять тобі відпочити, навіть коли можна дати вихідний. А якщо хтось посміє сказати, що я не гарую, як віл, то хай покаже мені того, хто це робить! Я не маю ні теплого пальта, ні плаща, та спробуй їх купити, коли ще треба прогодувати стільки ротів! Тиждень тому я мусив заставити свій годинник, щоб розплатитися зі Скінером, і вже мені його не бачити, як власних вух.

Деякі з тих візників, які були поряд, згідно закивали головами, а Бідолаха Сем продовжував:

— Ті, хто має власний кеб і власних коней або хто працює в нормального хазяїна, ще якось зводять кінці з кінцями, їм злиднів можна не боятися. А я… Якщо не виїхав із зони,