Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
можуть зв'язати, коли то суто чоловічі справи... Ось так-от, панно Ганю!»
Так Данило міркував собі подумки, а панночка між тим вела далі своє.
—Тато казав, що незабаром тебе треба буде оженити, що він
над цим думає, бо, власне, виховав тебе...
«О так, він над цим думає, він таки мене виховав! Але ж він-бо й не дав
мені свого часу одружитися! А краще було б, аби я тоді одружився, як би не
велося потім, мабуть, було б краще, бо не мав би зараз в душі такого
сум'яття, не було б усього... А чи таки краще? Яким і чим би ти був тоді?
Чи, попри все те сум'яття, ти не дістав більших знань про все на світі, не
вибрався майже в управителі панського маєтку у свої двадцять п'ять?..»
—А ти маєш якусь дівчину на оці для одруження, залицявся до якоїсь
отак по-справжньому?
—Ні.
— Тоді справа ще довга. Бо що таке одружитися просто так? То швидко і
нехитро, а ось знайти того, хто твій суджений насправді, — то важка справа.
Ось до мене в Кракові скільки залицялося, навіть сватів засилали до батьків, ти просто цього не знаєш. Але я навідріз кажу — ні, і все. Бо вчуваю одразу, що не та людина, що вікувати мені з ним буде гірше біди... Оце я й утекла, власне, на село до батьків на ціле літо, бо там, у Кракові, вийшло так, що...
ну, словом, з очей геть —/то й з серця геть, так краще і для мене, і для
нього...
В Данилові ворухнулась несподівана ворожість до того невідомого
панноччиного залицяльника, аж здивувався собі, а відказав:
— Мабуть, панна має рацію, що так вчинила. Коли не до душі людина, то життя не буде, а оскільки чути в панночці людину високої душі, то має
знайти собі когось достойного, та ще й вік у панночки, куди поспішати...
— Мені вже дев'ятнадцять, Даниле, а скільки моїх подруг вже заміж
повиходило! На мене мама сварилась так, що аж де там... Каже, в дівках
лишуся, вже стара я, бо вона в шістнадцять вийшла заміж...
— Всяке буває. Хто коли... Кожному овочеві — своя пора. А ваші звичаї
панські мені невідомі, я все життя лише тут живу, ото й знаю, що бачу, тим і
живу, що відчуваю... Як рослина... чи тварина...
У словах Данила настільки вочевидь забринів сум, що панночка
похопилась з місця і заперечила одразу ж:
— Ти що це так про себе говориш? Людина повинна поважати себе, ким
би вона не була. Ти простий хлоп, а дивись — і письменний, і стільки всього
знаєш, і книги читаєш, і фехтування освоїв як чудово. Та й взагалі... Батько з
тобою, певне, не возився б, будь ти просто пересічний чоловік...
— Я простий хлоп, панночко, ще й бідного роду, сирота, оце правда, решта наносне. То пан зробив з мене собі іграшку, а вона, виявилось, ще
чогось і навчилась, ось і пішло. Зрозумійте лише мене правильно!
Він напівобернувся до панночки, трохи притримавши коня.
— Я глибоко вдячний панові Семену за все, що він для мене зробив, і
дуже прив'язався до нього як... до людини, тільки я знаю, що він, попри все, що нас зв'язує, всі роки бачить в мені передовсім хлопа, тільки челядника, може, в чомусь цікавішого для нього, ніж інші, потрібнішого. Але челядника, якого можна і одружити, і не одружити, і покарати, і приласкати. А сам він, той челядник, ніхто, просто собі хлоп. І все.
— А ти гордий, Даниле, навіть надто гордий, як виявляється. Ніколи б не
подумала, що таке в тебе у душі...
Данило метнув на панночку погляд, і вона враз знітилась під його сіро-
синіми, наче блискавки зараз, очима, що немов пронизали її наскрізь, немовби побачили її усю зразу, якою вона є, що думає, і що в неї усередині, і що вона ще й не встигла подумати...
— їдьмо додому, — нервово сказала панночка.
Данило повернув коня і погнав його швидше. Мовчки вони приїхали до
садиби, завернули у двір, де Данило скочив з козлів і протягнув панночці
руку, допомагаючи зійти з брички. Мить, коли він тримав її пальці, підтримуючи другою рукою за лікоть іншої руки, мить, коли їхні пальці
торкнулись, блискавицею спалахнула в повітрі, й вони вже не дивились одне
на одного, вже кожен ховав погляд, дивився вбік, і панночка зійшла з
брички і подалася швиденько в дім, лише чутно було її кроки на дерев'яних
сходинках, що вели на другий поверх у її кімнату. Потім і кроки затихли.
Данило прислухався до звучання тих кроків, не здаючи собі й зараз
справи — навіщо, бо все здалося б цілковитим безглуздям, тільки б про це замислитись, але вслухався, як цокотіли черевички панночки
Гані по сходах, аж доки не завмер той звук, і лише тоді розпріг коня, завів
до стайні. А вже звечоріло, сутінки саме западали, і, не питаючи нікого ні
про що,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.