Читати книгу - "Червоне і чорне, Стендаль"

Через годину до директора з'являється сеньйор Джіованноне.

«Я прийшов просити вас, від вас залежить мов щастя,- каже він.- Віддайте мені Джеронімо. Хай він поспіває в моєму театрі, і цієї ж зими я зможу видати заміж дочку».

«Навіщо тобі цей гультяй? - питав його Цінгареллі.- Ні, я не згоден, не віддам його нізащо; та, зрештою, коли б я навіть погодився, він ніколи в світі не захоче кинути консерваторію. Він тільки що заприсягнув мені в цьому».

«Ну, якщо така справа,- поважно каже Джіованноне, витягаючи з кишені мій контракт,- саrtа саntа,46 - ось його підпис».

Тут Цінгареллі, не тямлячи себе від люті, щосили смикає дзвоник:

«Вигнати Джеронімо з консерваторії!» - кричить він несамовито.

Ось так мене й вигнали, а я реготався на все горло. Того самого вечора я співав арію Moltiplico. Полішинель збирається одружитись і перелічує на пальцях речі, потрібні йому, щоб завести господарство, весь час збиваючись з рахунку.

- Ах, пане, зробіть ласку, заспівайте нам цю арію,- сказала пані де Реналь.

Джеронімо заспівав, і всі сміялись до сліз. Сеньйор Джеронімо пішов спати тільки о другій годині, зачарувавши всю сім'ю своїми манерами, чемністю й веселою вдачею.

На другий день пан і пані де Реналь дали йому листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору.

«Отже, скрізь панує фальш,- думав Жюльєн.- Тепер сеньйор Джеронімо поїде в Лондон на шістдесятитисячну платню. А без спритності директора Сан-Карліно про його божественний голос дізналися б, мабуть, років через десять... Слово честі, я волів би краще бути цим Джеронімо, ніж паном де Реналем. Правда, співака не так поважають у суспільстві, зате в нього немає таких неприємностей, як оці торги, та й живеться йому веселіше».

Одна річ дуже дивувала Жюльєна: тижні, які він провів на самоті у Вер'єрі, в домі пана де Реналя, були для нього сповнені щастя. Огида й нудьга проймали його тільки під час званих обідів. Зате на дозвіллі він міг без перешкоди читати, писати, міркувати в порожньому домі. Його сліпучі мрії не порушувалися щохвилини жорстокою потребою вгадувати порухи ницої душі, та ще й обманювати її лицемірними вчинками і словами.

«Може, щастя ось тут, зовсім близько?.. Адже на таке життя не треба багато грошей. Я можу або одружитись з мадемуазель Елізою, або стати компаньйоном Фуке... Проте хоч подорожній, піднявшись на круту гору, з насолодою сідає відпочити на її вершині, чи був би він щасливий, коли б його примусили відпочивати вічно?»

Пані де Реналь мучили страшні думки. Всупереч своїм попереднім намірам, вона розповіла Жюльєнові всю історію з торгами. «Здається, я для нього ладна порушити всі свої клятви!» - думала вона.

Не вагаючись, вона пожертвувала б своїм життям, щоб урятувати свого чоловіка, якби життя його було в небезпеці. Це була саме така великодушна і романтична натура, для якої бачити можливість доброго вчинку і не зробити його є джерелом таких тяжких докорів сумління, наче злочин уже вчинений. І все-таки траплялись такі жахливі дні, коли вона не могла позбутись думки про те, яке б це було щастя, якби вона раптом овдовіла й могла одружитися з Жюльєном.

Він любив її синів далеко більше, ніж їхній батько; і вони, незважаючи на всю його суворість, ніжно любили його. Вона добре розуміла, що, якби вона одружилась з Жюльєном, їй довелося б покинути Вержі з його милими для неї тінистими садами. Вона уявляла собі, як жила б у Парижі, продовжуючи виховувати своїх дітей так, що всі захоплювалися б ними. Діти, вона сама, Жюльєн - всі були б такі щасливі!

Дивний наслідок шлюбу, яким його зробило XIX сторіччя! Нудьга подружнього життя знищує кохання, коли воно й було перед весіллям. І разом з тим, як сказав один філософ, шлюб скоро викликає в чоловіків,- досить багатих, щоб не працювати,- глибоку байдужість до мирних сімейних радощів. А серед жінок - тільки дуже сухі серцем не починають мріяти про кохання.

Це філософське міркування примушує мене простити пані де Реналь, але у Вер’єрі не прощали; хоч вона не знала цього, в місті тільки й було розмов, що про скандальну історію її любовного зв'язку. Завдяки цій видатній події осінній сезон був не таким нудним, як звичайно.

Осінь і частина зими минули дуже швидко. Довелося покинути ліси Вержі. Порядне товариство Вер'єра вже починало обурюватись, що його лихослів'я так мало зачіпало пана де Реналя. Не минуло й тижня, як деякі поважні особи, що, бажаючи винагородити себе за свою звичайну серйозність, з радістю беруть на себе такі місії, подбали збудити в ньому найжахливіші підозріння, хоч і робили це дуже обережно.

Пан Вально, проводячи свою потайну гру, влаштував Елізу в одну благородну й поважну родину, де було п'ять жінок. Еліза, побоюючись, як вона казала, не знайти собі місця взимку, погодилась перейти в цю сім'ю на дві третини платні, яку діставала в пана мера. Потім цій дівчині спало на думку піти на сповідь до колишнього кюре Шелана, а також і до нового; їм обом вона докладно розповіла про любовні пригоди Жюльєна.

На другий день після того, як Жюльєн приїхав у Вер'єр, абат Шелан о шостій годині ранку викликав його до себе.

- Не питаю у вас нічого,- сказав він,- прошу вас, а в разі потреби й наказую вам - нічого не говорити мені; але я вимагаю, щоб через три дні ви вирушили до Безансонської семінарії або до вашого друга Фуке; він готовий, як і раніше, забезпечити ваше майбутнє. Я все передбачив, все влаштував; але вам треба виїхати й не повертатись у Вер'єр принаймні цілий рік.

Жюльєн не відповідав, він обмірковував, чи не повинен вважати, що його честь ображена тим піклуванням, яке взяв на себе пан Шелан,- адже той, зрештою, йому не батько.

- Завтра в цей самий час я матиму честь з'явитись до вас іще раз,- сказав він нарешті священикові.

Пан Шелан, який гадав, що йому вдасться силою свого авторитету переконати цього юнака, говорив довго. Прибравши смиренного й шанобливого вигляду, Жюльєн стояв, не кажучи й слова.

Нарешті його відпустили, і він кинувся попередити пані де Реналь. Він знайшов її в розпачі: чоловік тільки що говорив з нею досить відверто. Його нерішуча