Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

219
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Князь Єремія Вишневецький" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 87
Перейти на сторінку:
плечі, як дзюр­ча­ла ко­зацька кров по біло­му тілу, по ко­зацько­му… як ко­за­ки пла­ка­ли й по­би­ва­лись в не­волі, зга­ду­ючи рідний край, мир хре­ще­ний. А ка­ти зну­ща­лись, ще й па­ще­ку­ва­ли.

Громада сто­яла й не во­рух­ну­лась, не­на­че десь в церкві. Стру­ни ро­ко­та­ли, не­на­че пла­ка­ли. І ті сльози си­па­лись пер­ла­ми на приг­ноб­лені душі, кра­па­ли не­на­че на самісіньке сер­це. Сум об­няв дібро­ву. По­жовк­ле лис­тя не­на­че ще більше по­жовк­ло й з го­ря об­си­па­лось і не­чуй­но сіда­ло на зем­лю, на го­ло­ви гро­ма­ди, на ста­ро­го Шкан­ди­бу. Дібро­ва ніби пла­ка­ла, пла­кав дех­то з гро­ма­дян. Пла­кав го­лос в Мак­си­ма. Тільки синє криш­та­ле­ве не­бо ве­се­ло лисніло, та сміялось сон­це на ве­се­ло­му небі, не­на­че во­но од­но спо­конвіку не заз­на­ло жод­но­го го­ря та мук.


Максим дог­ра­вав ду­му і нап­рикінці заспівав, як в не­давні тодішні ча­си гетьман Пет­ро Са­гай­дач­ний виз­во­лив не­вольників з кримської не­волі, як втікав мо­рем од та­тар. І вер­ну­лись не­вольни­ки на во­лю, вер­ну­лись в край хре­ще­ний, в край ве­се­лий. Не­са­мохіть ру­ки дуж­че вда­ри­ли по стру­нах. Не­са­мохіть го­лос підняв­ся вго­ру, крик­нув радісно: «Сла­ва ко­зацька не вмре, не по­ля­же!» І той ве­се­лий ду­жий го­лос сам не­на­че вир­вавсь з не­волі, крик­нув на ра­до­щах. Ду­жий вольний гук не­на­че роз­бур­кав мерт­ву дібро­ву. Дібро­ва крик­ну­ла, лу­на по балці обізва­лась тричі десь за Су­лою в го­рах. Стре­пе­нувсь ста­рий коб­зар. Стре­пе­ну­лась уся гро­ма­да, як один чо­ловік, не­на­че стре­пе­нувсь вранці світом сте­по­вий орел і мах­нув ду­жи­ми кри­ла­ми. Од­не сер­це ста­ло і в діда Мак­си­ма, і в гро­ма­ди.


- Не по­ля­же на­ша сла­ва! Не по­ля­же! - за­гу­ла гро­ма­да.


- Ніколи не по­ля­же, до­ки світа-сон­ця! До­бу­де­мо волі й долі! Ря­туй­мо рідний край! - за­го­монів ста­рий Мак­сим.


Посідавши в ку­щах, лю­де по­дос­та­ва­ли харч з торбів, де­котрі по­ви­тя­гу­ва­ли з-за па­зух шмат­ки хліба і, по­по­луд­нав­ши, роз­си­па­лись на усі бо­ки, розлізлись по ку­щах, не­на­че ко­маш­ня, розійшли­ся ти­хо, не­на­че їх пог­ли­ну­ла гу­ща­ви­на дібро­ви.


- Бувай здо­ро­ва, сум­на дібро­во! - ска­зав ста­рий за­по­ро­жець.


- Прощай, дібро­во, і ти, рідний краю! - ска­зав Кри­воніс.


І во­ни обид­ва зник­ли в гу­ща­вині. В діброві зос­та­лись самі пе­че­ри…


До Єремії по­ча­ли доліта­ти якісь не­ясні, але страшні слу­хи.


В по­ло­вині фев­ра­ля 1648 ро­ку до йо­го дійшла чут­ка, що «який­сь» ко­зак Хмельницький, зібрав­ши ку­пу за­по­розьких гультяїв, роз­бив в сте­пах ко­зацький скар­бо­вий кор­сунський полк, що стеріг гра­ни­цю од та­тарсько­го на­па­ду, а потім став зак­ли­ка­ти до своєї ку­пи на­род і за­би­ра­ти йо­го до сво­го війська. Єремія стри­во­жив­ся. Звістка бу­ла не­без­печ­на. Це бу­ло тоді, як Бог­дан Хмельницький втік з си­ном Ти­мо­шем на За­по­рож­жя й вже на­мо­вив Січ вста­ти на Польщу. За­по­рожці пос­лу­ха­ли йо­го, вис­ту­пи­ли з Січі і натк­ну­лись на реєстро­вий кор­сунський ко­зацький полк. Цей ко­ролівський скар­бо­вий полк пер­ший прис­тав до Хмельницько­го.


Звістка так стри­во­жи­ла Єремію, що він дру­го­го та­ки дня пос­лав сво­го шлях­ти­ча Маш­ке­ви­ча в Бо­гус­лав до польсько­го гетьма­на По­тоцько­го розвіда­ти про ту спра­ву. По­тоцький пев­но й сам доб­ре нічо­го не знав і од­пи­сав Єремії, що то був нез­нач­ний ви­па­док в сте­пах, де по­би­лись з жовніра­ми за­по­розькі гудьтяї та усякі за­во­ло­ки та прой­дисвіти.


Перед Ве­ли­код­нем Єремія з Гри­зельдою та з си­ном Ми­хай­лом пе­реїхав у Луб­ни, щоб там свят­ку­ва­ти Ве­лик­день. Це вже бу­ло в місяці квітні. Ко­ли це до Лу­бен знов дійшла чут­ка, що десь за Дніпром Хмельницький, заб­рав­ши до спілки та­тарську ор­ду і наб­рав­ши си­лу узб­роєних гультяїв та втікачів хлопів, зби­рається на­пас­ти на польське військо. Єремія знов пос­лав Маш­ке­ви­ча до Дніпра на розвідки про ті слу­хи. Не­за­ба­ром Маш­ке­вич вер­нув­ся в Луб­ни і по­дав звістку, що Хмельницький став вспіл з кримською ор­дою, пе­ре­ма­нив до се­бе реєстрові ко­зацькі пол­ки, роз­бив польське військо при Жов­тих Во­дах за Чи­ги­ри­ном і вбив при­вод­ця то­го війська мо­ло­до­го Сте­па­на По­тоцько­го, си­на гетьма­на Ми­ко­лая По­тоцько­го.


Звістка бу­ла страш­на. Єремія пос­теріг, що ко­зацт­во не вби­те на смерть, що во­но знов ожи­ває й на­би­рається си­ли. Він сто­яв в своїй кімнаті кінець сто­ла, ди­вив­ся у вікно й не ба­чив ні вікна, ні синього вес­ня­но­го не­ба, ні сад­ка, ні зе­ле­но­го свіжо­го лис­ту на де­ре­вах. У ву­хах задз­веніло, за­шуміло, аж па­мо­ро­ки за­би­ло. Єремія пос­те­ре­гав своїм ве­ли­ким ро­зу­мом, що нас­тає якась страш­на го­ди­на. Не­на­че ко­сою підтя­ло Єремії но­ги, і він не­са­мохіть впав на ши­ро­ке й ви­со­ке крісло, не­на­че йо­му ку­ля влу­чи­ла в самісіньке сер­це, вхо­пив­ся до­ло­нею за ви­со­ке чо­ло, за­ки­нув го­ло­ву і зас­тог­нав.


Єремія доб­ре тя­мив, як ко­за­ки й хло­пи стра­шен­но не­на­ви­дять польських панів та єзуїтів. Він у думці змірив си­лу ко­зацької не­на­вис­ності до панів мірою своєї не­на­вис­ності до ко­заків та хлопів. І ця страш­на міра зля­ка­ла йо­го й в од­ну мить за­па­мо­ро­чи­ла йо­му па­мо­ро­ки. Він сидів блідий, аж жов­тий, за­ки­нув­ши го­ло­ву на крісло, і не­на­че по­чу­вав, ніби хтось встро­мив йо­му но­жа в самісіньке сер­це й по­ма­леньку по­вер­тає йо­го, за­га­няє все глиб­ше та глиб­ше в гру­ди, ріже гру­ди наскрізь.


Гризельда заг­ля­ну­ла в кімна­ту, де сидів Єремія, і ос­товпіла, а потім опам'ята­лась і страш­но крик­ну­ла: їй зда­лось, що Єремія по­ми­рає.


- Що з то­бою вчи­ни­лось? Ти став страш­ний, як смерть. Які звістки привіз Маш­ке­вич? Щось скоїлось страш­не! - ска­за­ла Гри­зельда й до­торк­ну­лась ру­кою до Єреміїно­го пле­ча.


- Недобрі звістки, не­добрі! Який­сь Хмельницький підняв ко­заків, став вспіл з ор­дою, наб­рав хлопів і роз­бив польське військо при Жов­тих Во­дах, ще й убив мо­ло­до­го По­тоцько­го, - обізвав­ся буцім крізь сон Єремія.


- Єзус-Марія! - крик­ну­ла Гри­зельда. - А ми ж тут жи­ве­мо на од­шибі од Польщі, в цих ди­ких сте­пах! Бо­ро­ни бо­же, як піднімуться хло­пи та міща­ни та ще й нес­подіва­но нас­ко­чать з сте­пу ко­за­ки.


- Треба тобі з си­ном виїжджа­ти звідсіль за­раз, та­ки за­раз. Тут і справді не­без­печ­но тобі зос­та­ва­тись. Я з військом вис­туп­лю за Дніпро до по­мочі польно­му гетьма­нові Ми­ко­лаєві По­тоцько­му, - ска­зав Єремія й схо­пив­ся з місця.


- Покажу ж я се­бе отим Хмельницьким, що за­во­дять ко­лот­не­чу! Не­хай на­чу­ва­ються те­пер! Од­гик­неться їм і Пав­люк, і Ку­мей­ки, і Та­рас Тря­си­ло, і Лу­комль, і Ста­ри­ця. Мо­ре крові прол­лю, а та­ки на своєму пос­тав­лю. За­топ­лю Ук­раїну кров'ю, зруй­ную, за­па­лю по­же­жею, а та­ки до сво­го дійду. Ко­роль ста­рий та не­ду­жий, ще й на біду при­хильний до ко­заків. Я візьму в ру­ки стер­но й пра­пор і за­дав­лю оту га­ди­ну, і вий­ду з бит­ви побідни­ком, ще й з сла­вою й чес­тю! - кри­чав Єремія, ни­ка­ючи та кру­тя­чись по світлиці, як пер­ше вражіння пе­ре­ля­ку вже ми­ну­ло і свідомість та при­род­же­на зав­зятість вер­ну­лись в йо­го за­ка­то­ва­ну ду­шу.


- А тим ча­сом ти вкла­дай­ся в до­ро­гу і за­би­рай своїх вірних двірських, по­ки ще хло­пи спокійні. Тікай на Чернігів, в Мінщи­ну, в на­шу

1 ... 46 47 48 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"