Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 58
Перейти на сторінку:
мли­нiв­ки. Вiн зде­р­жує, звер­тає ко­ня на­бiк, а во­на бi­жить про­ти нього. Вже спи­няється ко­ло нього. Бо­со­но­га, з пiд­ка­са­ною спiд­ни­чи­ною, прос­то­во­ло­са, мов крадьком вимк­ну­ла­ся з ха­ти, з яки­мсь вуз­ли­ком в ру­ках, - ус­мiх­не­на, щас­ли­ва!

Хто б то спо­дi­вав­ся! Аж зой­кну­ли з утi­хи, стрi­нув­шись отак нес­по­дi­ва­но - i враз ус­мiх­ну­ли­ся.


- Не клич го­лос­но! - ос­те­рi­гає, за­ди­ха­на з нес­по­дi­ва­ної ра­дос­тi. - Не клич го­лос­но, бо по­за­ду ма­ти йде!


- Любиш? - пи­тає вiн за­мiсть усього з пос­пi­хом i схи­ляє­ть­ся з ко­ня до неї, а во­на, струн­ка, мов сме­рiч­ка, пнеться на пальцях до нього.


- Люблю, - вiд­по­вi­дає з цi­лим раєм щас­тя в очах. - Ко­ли не лю­би­ла?


Вiн при­тя­гає її ла­ко­мо до своїх гру­дей i при­тис­кає її тут так щи­ро i з та­кою си­лою, як, здається, нi­ко­ли до­сi. Вiд­так цi­лує…


- Тут нiх­то не ба­чить, - шеп­че прист­рас­но. - Ще раз.


- Раз, - ка­же во­на слух­ня­но i цi­лує.


- Нi. Ще раз, - вiд­по­вi­дає вiн i цi­лує дру­гий раз. - Я спi­шусь, зо­зу­ле, все в ро­бо­тi. - Вiд­так до­дав крадьком, мов зло­дiй, в пос­пi­ху: - Ко­лись лi­сом знов, як те­пер.


Вона ус­мiх­ну­ла­ся щас­ли­во:


- Як те­пер, - пов­то­ри­ла так са­мо щас­ли­во, не за­ду­му­ю­чись, i мов жда­ла.


- Зiйдемось, - ска­зав вiн i ру­шив спiш­но з мiс­ця.


- Зiйдемось, - вiд­по­вi­ла, за­ди­вив­шись всею ду­шею на ньо­го, i, не звер­та­ючи вже бiльше очей з нього, пiш­ла з ви­го­­на з обер­не­ною за ним го­ло­вою вго­ру бi­лою стеж­кою, якою са­ме вiн з'їхав…


Вiн, вда­рив­ши ко­ня i ог­ля­нув­шись i со­бi за нею, пог­нав i зник, мов вi­тер, з її очей.


Схвильовано зад­ри­жа­ло за ним по­ру­ше­не сильним ру­хом ко­ня сме­ре­ко­ве га­луз­зя. Зад­ри­жа­ло, i по­си­па­ли­ся з ньо­го гус­тi крап­лi до­щу. Чут­но, ряс­но впа­ли во­ни на зем­лю, а да­лi ста­ли лиш од­на по дру­гiй зсу­ва­ти­ся, рiд­ко, рiд­ше, а да­лi пе­рес­та­ли…


Згодом ста­ло в лi­сi ти­хо…


"Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла… гей-гей-гей!" - роз­хо­ди­ть­с­я рап­том десь ви­со­ко, вже в лi­сi, щас­ли­вий го­лос Те­тя­нин i вмов­кає.


"Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла, гей-гей-гей", - дос­пi­вує за нею в ду­шi з замк­не­ни­ми ус­та­ми Iва­ни­ха Ду­би­ха, що по­вi­ль­ним, по­важ­ним кро­ком iде й со­бi за нею до Мав­ри вго­ру…


Одного дня, мо­же, в три тиж­нi по стрi­чi Те­тя­ни з Гри­цем, ви­си­лає Iва­ни­ха Ду­би­ха Те­тя­ну знов до Мав­ри на­вi­да­ти­ся, що з нею дiється, бо вже її дав­но в мли­нi не бу­ло, а з тим пе­ре­дає для бiд­ної i вуз­лик з їдою.


Тетяна йде ра­до i, ви­би­ра­ючись, зак­вiт­чується. Мо­же, як­раз ни­нi стрi­неться з ми­лим, дов­го вже не ба­чи­ли­ся. В нього ро­бо­та. Так уже ча­сом бу­ва­ло, що нес­по­дi­ва­но во­ни з со­бою на бi­лiй стеж­цi зди­ба­лись… А от i ос­тан­нiм ра­зом.


I пiш­ла.


Iде за­ду­ма­на.


Її дум­ки все ко­ло Гри­ця. Як вiн до них при­бу­де, як приш­ле де­да­лi ста­рос­тiв, як ма­ти спра­вить ве­сiл­ля, як во­ни за­жи­вуть, яке їх жде щас­тя i доб­ро i та­ке iн­ше. Як Гриць пе­ре­бе­ре в них млин, ста­не газ­ду­ва­ти, як усi йо­го по­люб­лять i ша­ну­ва­ти бу­дуть, а ма­ти при них вiд­по­чи­не. Все за її щас­тя во­на, доб­ра, мо­ли­ла­ся, до­ки i крас­но­го Гри­ця за зя­тя не ви­мо­ли­ла. А як нi, то пi­де в мо­нас­тир, ку­ди її заєдно вiд сме­р­тi батька тяг­ну­ло. Або при них в ми­рi вiд­по­чи­не, за­жи­ве. Все, як за­хо­че. Як за­ба­жає - так i бу­де.


Iдучи так у щас­ли­вих дум­ках та прис­та­ючи вiд ча­су до ча­су, нi­би вiд­по­чи­ва­ючи, во­на на­раз стає i надс­лу­хує.


Їй здається, що її пе­рес­лi­ду­ють якiсь кро­ки чи не з са­мо­го по­чат­ку, зни­зу бi­лої стеж­ки вже, i то важ­кi, не­по­во­рот­нi.


Вона стає, надс­лу­хує i ог­ля­дається. А ог­ля­да­ючись, пе­ре­чi­кує.


Може, то Гриць?


Але нi. Вiн все лиш вер­хом їде. Вiн мов зрiс­ся з своїм ко­нем, нi­ко­ли без нього не при­бу­ває до неї. Вiн один дi­лить їх тай­ну, а лiс дру­гий. Се не Гриць.


Вона стає, пе­ре­чi­кує знов хви­ли­ну i кли­че все-та­ки нi­би до нього, як зви­чай­но:


- Я тут! - А вiд­го­мiн у лi­сi вiд­по­вi­дає, роз­хо­дя­чи­ся, її го­ло­сом i ум­лi­ває: - "Тут!" - i бiльше нi­чо­го.


I знов iде.


Але по якiмсь ча­сi во­на на­но­во на хви­ли­ну пе­ре­чi­кує. А з нею враз мов i всi сме­ре­ки влi­во i впра­во. Од­нi над про­пас­тю, дру­гi го­рою, нi­би й со­бi ста­ну­ли. Ко­ли­шуться лиш лег­ко, шум­лять обе­реж­но. З нею враз надс­лу­ху­ють, а надс­лу­ху­ючи, при­тiм щось нi­би по­шiп­ту­ють.


"Грицю!"


"Ти, Гри­цю? - пи­тає її чут­ка ду­ша i вiд­по­вi­дає са­ма на своє пи­тан­ня: - Я тут!"


Вона ми­мо­во­лi ха­пається за свої чер­во­нi ма­ки, кот­ри­ми квi­т­чається, бо так вiн її лю­бить, i пе­рес­вiд­чується, що во­ни на своїм мiс­цi, дер­жаться доб­ре.


Нi. Не Гриць.


З гли­би­ни лi­су, зза­ду, за нею ви­су­вається ста­ре­ча бi­ло­го­ло­ва пос­тать страш­но­го яко­гось ци­га­на-стар­ця i су­не за нею, як тiнь яка, прос­то за нею.


Тетяна жах­ну­ла­ся. Нi­ко­ли не ба­чи­ла сього стар­ця в се­лi, хоч i як доб­ре всiх бiд­них зна­ла, ба­ча­чи їх усiх зчас­та-гус­та у своєї ми­ло­серд­ної ма­те­рi. Та ось вiн кла­няється, скла­да­ючи ру­ки по­бож­но на гру­дях, як ба­чи­ла се лиш у Мав­ри, ко­ли її хто об­да­ро­ву­вав i во­на з ве­ли­кою по­ша­ною дя­ку­ва­ла - i на­раз ста­нув. Во­на пе­ре­ля­ка­ла­ся йо­го. її пе­рест­рах пе­ред ним зма­гається, хо­ча во­на не бу­ла бо­яз­ли­ва, - i во­на се ук­ри­ває. Та вiн по­мi­чає се i схи­ляється вдру­ге по­кiр­но пе­ред нею.


- Не ля­кай­ся, доньцю, ста­ро­го дi­да, - ка­же. - Вiн заб­лу­див тут у лi­сi, а йде да­ле­ко i нi­ко­му крив­ди не ро­бить. Та доб­ре, що ось те­бе тут по­ди­бав, - ка­же да­лi i блис­нув якось з виг­ре­бу­щою зло­рад­нiс­тю чор­ни­ми очи­ма з-пiд бi­лих брiв.


- Чого б я ля­ка­лась? - пи­тає Те­тя­на, а са­ма ус­ту­пає ста­ро­му з до­ро­ги, щоб ви­гiд­но пе­рей­шов поп­ри неї стеж­кою та скор­ше пi­шов да­лi. Вiд­так ви­би­рає спiш­но ще де­що з Мав­ри­но­го вуз­лич­ка i пе­ре­дає дi­до­вi.


- Приймiть, доб­рий тат­ку, за ду­шi по­мер­шi, - ка­же во­на, по­кiр­но про­ха­ючи, - та ска­жiть, будь лас­ка, звiд­ки са­ме пря­муєте? Чи з да­ле­кої до­ро­ги? I в да­ле­ку дальше?


- Нi, доб­ра доньцю. Я сьогод­нi лиш здо­лу, з ва­шо­го се­ла, - вiд­ка­зує ста­рий ци­ган, а сам чо­мусь ди­виться пильно на мо­ло­ду дiв­чи­ну, що в ве­ли­ких чер­во­них цвi­тах, мов ру­сал­ка, пе­ред ним опи­ни­ла­ся.


- А зiб­ра­ли дос­та ми­лос­ти­нi в на­шiм се­лi? - пи­тає Те­тя­на i ус­мi­хається на­си­лу, а з ду­шi ра­да би утек­ти вiд стар­ця як­най­скор­ше i най­дальше.


- Доста. Спа­си­бi всiм доб­рим, що спо­ма­га­ють бiд­них. Доб­ре об­да­ри­ли. Не дур­но звер­тав­ся я до них; та i про що хо­тiв я роз­вi­да­ти­ся -

1 ... 46 47 48 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"