Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Не моє це діло про такі речі міркувати.

Він зирнув на неї захоплено, бо найбільше любив її, коли була мирна й поступлива, а коли б народила вона йому й дитину, яка б росла біля них, як вишня біля паркану росте, то міг би виславити долю, що пізнав-таки в цьому світі правдешнє щастя.

5

Вони впорали з Іваном Нечердою худобу, й Іван подався в село до жінки, а Петро, як завжди, коли лишався сам у степу, почав відчувати скімливий острах. Через це не заходив до куреня, в якому спали, а сідав біля дерева, що єдине тут росло неподалік загорожі: перед його очима простягалася далека рівнина, а коли повертавсь у зворотний бік, бачив верболози, що ними обріс лівий берег Дніпра. Отож дивився поперемінне в один чи другий бік: зі степу дихало на нього теплим духом трав, і здавалося, якась сила манить його встати й піти звідси геть, аж до далекого, повитого сутінками крайнеба. Коли ж дививсь у бік Дніпра, мимохіть згадував рибальський човен, яким виїжджали вони з батьком у дніпрові рукави. Інколи думав і про батька, хоч Сом і не батьком йому був, але не відчував жалю, що покинув його. Мав тільки в грудях оце манливе відчуття, що поривало його йти та йти, — більше нічого не хвилювало його крові. Через те сидів застигло коло дерева і димів люлькою, мружив очі й дививсь у далину і міг просидіти так аж до світання, а на світанні вставав і йшов будити Івана, щоб той постеріг отару.

Сьогодні ж, коли Іван подався в село, як і в інші рази, готувався запасти в таку ж безсонну закам'янілість. Через це накинув на плечі кожуха, щоб не змерзнути, поклав біля себе люльку, тютюн і кресало, щоб не вставати. Відразу прокинулося в його душі щось гостре й дике; поводив головою із яструбиним носом, і очі його запалилися холодним блакитним вогнем, — саме цей вогонь мав на увазі Іван Нечерда, коли скаржився господареві на нетовариськість свого підлеглого.

Але це тривало недовго, бо знову натоптував люльку, кресав вогню, і, коли дихав на Петра вітер, іскри вилітали а череп'яного крихітного горнятка біля його рота і розліталися віялом; коли ж бувало тихо, дим ставав над його головою і начебто загусав. В такі хвилини не думав нічого, бо був порожній і сухий і не мав ніяких бажань, хіба часом воскрешав у собі образ господині, єдиної жінки, до якої відчув інтерес, але то був не вогонь, а радше холодне полум'я світляка.

Може, через те, коли відвозили молоко, відмовлявся від того, хоч у дворищі чимось завжди стадників гостили, а праг лишатися таки в степу; коли ж їхати мусив, стояв неподалік воріт і чекав, поки не скажуть йому вертатися до худоби. Зрештою, погляд Лідульки ловив охоче і начебто на нього відповідав. Була вона старша за нього років на п'ятнадцять, але й досі цвіла вродою, через це дозволяв він собі отакими спокійними вечорами згадати яскраве світло від її білезної сорочки; тоді дим з його люльки здіймався швидше, зуби притискали чубук, а жовна прокочувалися біля скронь…

Симон виїхав з двору, коли вже сутеніло. Скерував коня просто в степ і якийсь час їхав, на весь рот усміхаючись. Біля найближчої від стійбища балки спинився і прив'язав коня до куща. Потім пройшов балкою до узгір'я і там ліг, щоб почекати, доки впаде ніч. Земля була тепла, нагріта, і він злегка задрімав, йому приснилася його жінка, коли була дівчиною, зовсім юна, ще чотирнадцяти років, але висока й гінка. Після того йому привидівся кінь, який метав іскрами із ніздрів, і той кінь, закинувши голову, розкотисте заіржав. Від того звуку Симон прокинувся і намагався розчовпати, де він і куди його занесло. Дзвінко, однотонне й гаряче цвірчали довкола цвіркуни, і Симон засміявся, згадавши, куди вибрався й для чого. Він сів, натовк люльку, креснув вогню й солодко затягся, пихкаючи духмяними хвилями. Рот його при цьому всміхався, а очі мружилися. Так просидів він, доки не вигас у черепку вогонь, тоді встав і нахильці подавсь у напрямку стійбища.

Великий кудлатий пес, почувши шерех, устав і насторожено витяг писок у навітряний бік. Звідти долетів до нього знайомий запах, і пес заспокоївся. Петро в цей час намацав на траві торбинку з тютюном, розгорнув її і запустив два пальці, щоб набрати тютюну. Але пальці завмерли на півдорозі, бо почув підозрілий шелест — повернув у той бік обличчя з яструбиним носом і засвітив холодним блакитним поглядом.

Хтось таки добирався потай до огорожі стійбища, і Петро, спустивши з пліч кожуха і покинувши торбинку з тютюном, вужем прослизнув до куреня. Схопив шаблюку — перше, що йому трапилося під руки, і метнувся до загорожі. Корови важко сопли й ремигали, а він згубив на мент напрям підозрілого шарудіння. Крався вздовж стійбища, і тіло його було безшумне й легке. Зрештою, побачив неподалець широку людську постать, яка перелазила через огорожу. Дикий, різкий і несамовитий вереск вирвався тоді з Петрових грудей, і кинувся він до злодія з таким несвітським шалом та стримом, що Симон встиг тільки голову повернути. Щось блиснуло йому перед очима, і він звалився із загорожі, заливаючи траву і Петрові ноги густим потоком темної крові.

6

Петро відчув трем у всьому тілі. Піднесення і збридження, лють і шал. Відкинув тіло, що начебто охоплювало його за ноги, і помчався на сугорок, де стояло било. Схопив залізо і вдарив щосили. На весь окрай загучало, будячи від сну сусідніх стадників. За хвилину степ збудився від стугону кінських копит, але Петро начебто втратив тяму: бив і бив, замахуючи залізом, і мов упивався гулом та дзеньком. Очі його полум'яніли, трем із тіла вийшов, і відчував він тільки сліпе піднесення, і оді як з його грудей виривався вряди-годи чи то сміх, чи плач.

Отямився, коли чиїсь руки сильно ним потрусили. Обернувся й побачив довкола себе людей. Тут-таки був й Іван Нечерда.

— Чи ти сказився? — спитав він, знову струшуючи його за плечі. — Що сталося?

Петро видихнув із себе повітря і відкинув набік залізо.

— Я там злодія убив, — сказав майже спокійно. — Ліз до загорожі.

Між людей, що скупчились унизу, вже горіли походні. Лизали червоними язиками темінь, і світло вихоплювало з неї очі, носи чи вуса.

— Він тут злодія вбив! — гукнув Іван Нечерда. — Ходімо подивимося.

Рушили всі разом, однією стіною, попереду Петро й Нечерда, а позаду гомінлива юрба.

— Я почув, що хтось крадеться, — схвильовано розказував Петро. — Ну, думаю, я тобі покажу! Схопив шаблю І крадьки туди. Аж він уже через загорожу лізе…

Гавкали збуджені собаки, один із них звів голову і завив. Це виття луною віддалось у степу і збудило на хуторі Лідульку Левайду. Але сон надто чіпко тримався її повік, вона зітхнула і спитала:

— Якийсь там шум, Симоне? Ти тут?

їй ніхто не відповів, і вона, повернувшись, знову заснула.

Люди йшли мовчки. Збуджені корови неспокійно поверталися на блиск походень і мукали.

— Оце тут! — сказав Петро і показав на труп, що плавав у крові.

Іван Нечерда кинувся до нього і перевернув обличчям догори. Тоді смикнувся дивно і злякано зирнув на Петра.

— Я так тихо підкрався, — схвильовано оповідав той, — що він і озирнутися не встиг…

Іван Нечерда повільно підходив до Петра. Тіло його погрозливо розхитувалося, він раптом кинувся і вдарив хлопця в обличчя.

— Ти що! — схарапудився Петро. — Сказився!.. Тоді Іван знову відвів руку і так лупанув Петра, що той аж присів.

— В'яжіте його, хлопці, — сказав хрипко Нечерда. — Він вабив свого господаря…

Було в ту ніч задушливо й похмуро. Степ лежав навкруги сухий і зморений, бо не випала із вечора роса і не овільжила землю. Небо було покрите темними, але негустими хмарами, їх мало було для дощу, але досить, щоб затулити зорі. У таку ніч вилуплюється із яєць гаддя і починає розлазитися, шукаючи собі гнізда. Часом мале гаддя зіштовхується з великим, і велике мале вбива. В таку ніч щуки в річці наїдаються так, що дохнуть, випливаючи черевами догори. В таку ніч, коли це правда, оживають на дні річок потопельники і виступають із води подивитися на звабний танок русалок. В таку ніч виходять з дому дівчата, які тужать чи котрих зрадили коханці, і рвуть чар-зілля чи зілля-отруту. Варити його вони будуть завтра, бо для цього потрібне місячне проміння. В таку ніч у лоні жінок зароджуються діти, які потім стануть відьмами чи упирями. Пугачі злітаються на найвище дерево у краї і починають тужливо пугати. І пугають вони так до світанку, бо знають: сонце того ранку не прийде. Хмари на небі густішатимуть і густішатимуть, але дощу із себе не випустять. Земля сохнутиме без роси, але їй у той день не буде дано вільги. В той день засохне багато зілля, передчасно засушивши невизрілі плоди в коробочках. Це насіння висіється в землю, але не проросте. В такий день не одна доброчесна жінка дослухається до лукавого шептання звідника, а решту життя шкодуватиме за ученим. Павуки падатимуть на обличчя сонних людей, і ті злякано пробуджуватимуться. Вітер принесе гаряче дихання і висушить кілька криниць, а в кількох красунь вип'є з лиця вроду. Кажуть, саме в такі дні з'являється сарана, але сарана з'явилася наступного тижня. Вона впала на землю і покрила її. Худоба їла траву, вкриту сараною, і гинула, самі тільки кури й свині від неї тучилися і мали пожиток.

7

Петро вийшов із суду й обдивився засклілим поглядом навколишній простір. З-за сусіднього тину виглядало кілька дитячих голівок, дивлячись на нього із страхом та захопленням, і це нагадало йому інше село і тих дражнюків, через яких він і в світ вирушив. Судома перекосила йому обличчя, рипнув зубами і пішов геть, розмахуючи руками і трохи дивно кидаючи цибатими ногами. Ішов через містечко і не відповідав на вітання, а коли вийшов за його межі, озирнувся, засвітивши холодним блакитним поглядом — з його вуст вилетів тихий прокльон. Тоді затяг міцніше на штанях очкур і подався дорогою, не знаючи навіть, куди вона веде.

За якийсь час почув за плечима тупіт, але не озирнувся, звернув тільки на узбіччя. Однак той, що здоганяв його, таки притримав коня.

– І конем тебе не дігнати! — сказав Іван Нечерда. Петро зиркнув на нього холодним позиром.

— Не сердься на мене, що бив тебе тоді вночі, — сказав Іван. — Таке сталося, сам знаєш…

Петро йшов не спиняючись, а Іван їхав поруч.

— На суді я тебе вигороджував, сам бачив. Та й господиня наша сказала, що не твоя це вина, а Симонова.

— Бо й не моя! — байдуже сказав Петро.

— А хіба не признав тобі цього уряд? Коли б не признав, то вже гойдався б на гілляці.