Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

— Я тобі допоможу. Це навіть добре, що ти багато чого забув. Я б воліла, щоб ти дещо й забув.

— Маєш на увазі Михайла? — спитав я.

— І Михайла. І всю твою дурну ревність. І всі твої підозри, що Віра не твоя дочка, а Михайлова. І своє бажання стати манекеном.

— Бажання стати манекеном? — здивовано перепитав я.

— Ну так. Через це я й хотіла, щоб ти показався лікареві, — жінка застібала ґудзики на халаті.

— А чому ти не на роботі?

— Бо сьогодні субота. Завтра я теж буду вдома. Хочеш, підемо всі разом, як раніше, в кіно, в ліс чи, може, просто погуляємо. А з неділі, коли ти не проти, підемо до лікаря. Тебе підремонтують, і знову заживемо, як колись… Може поспиш? У мене ще не готовий обід.

Підійшла до мене й поцілувала, і я відув, що вуста її холодні, а мої гіркі. І мені раптом захотілося розплакатися, бо, здається, реальнішою була не моя, а її версія; здається, вся ця казка про манекена була придумана моїм хворим мозком, а насправді я — зболений чоловік, якого вибило з колії і який полетів кумельгом у прірву, від чого все в його голові поперекручувалося й поперемішувалося. І тільки тепер надходить просвітлення, тільки тепер я виходжу із прірви, вибредаю з неї, як із чорної, нафтяної води, і світ перед моїми очима запалює світло крайнеба, і я дивлюся на те світло й тихо плачу, бо я таки й справді ніби народився вдруге, ніби вдруге виходжу з небуття. І так мені від того смутно-радісно, так мені від того тужно-весело, що я боюся собі признатись: оте небо на небокраї засвітилося недаремно.

7

І Макс заснув, і знову ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, а в руках тримав рушницю. Відчував, що все йому в цьому світі остогидло: і луг, по якому щойно ступав, і пташки, що голосно виспівували, і те, що він знає, куди йде, і що зараз у небі з’являться качки: качур попереду, а качка — трохи відставши і збоку. Знав, що пальне у них, але неодмінно не влучить, і це знову дасть поживу для кпинів та дорікань Мари, бо він у цьому світі виявився ні до чого не здатний, не здатний навіть запліднити власну жінку, і це зробив замість нього їхній приятель, що він не здатний заробити їм на прожиття, їжу, меблі, одежу, а рушницю тримає тільки для того, щоб колись застукати Михайла й Марію в їхній криївці (щоразу вони знаходили нову й нову) і в черговий раз випустити в них набої з обох стволів рушниці. Потім він прокинеться, але його життя не стане від того реальніше, бо він уже давно перестав розрізняти: де йому мариться, а що дійсне, чи те, що переживає вві сні, чи у несні, і де межа між сном і несном, і чому все зі сну обов’язково переходить у несон, і де він справжніший: чи в образі справжнього Макса Костюка, чи в образі ожилого міанекена? Але поки що він справді спав, тобто брів через болото й брів, а коли з’являлися в нього над головою качки, стріляв і навіть не дивився, чи поцілив, бо не міг поцілити. Вибредав на острівці в надїі, що побачить тих двох, і тримав для них припасені набої, але всі острівці цього разу виявилися порожні, тільки на одному він знайшов покинутого намета, а біля нього потолочену траву — тут посельці намету, певне, влаштовували любовні гри; біля намету лежала скинута одежа: окремо чоловіча й окремо жіноча, він копирснув її брудним з болота чоботом — вона давно перетліла. Трохи віддалік лежали побиті й розмочені жіночий і чоловічий манекени, дощі майже розмили їх, змили намальовані очі й вуста, розмили носи із пап’є-маше і висипану тирсу. Макс заклав у рушницю набої, але не вистрелив, тільки сів біля тих двох і заплакав. І саме тоді, коли він плакав, заспівав соловей, і той соловей бив і хльостав його хвору, ніжну й тонку душу, і той соловей пригадав йому набитий людьми тролейбус і те, як він їхав у ньому з юною й кучерявою дівчиною, і дівчина притислася до нього так близько, що він уперше зрозумів, яке це щастя, коли два тіла живуть в одному. І той-таки соловей нагадав йому й другу картину: стоїть серед кімнати хлопець, заплющив очі, спустив уздовж тіла руки й уявляє, що він манекен, а світу навколо нема, а є тільки болісне відчуття власної присутності в світі, і є ще звуки, які теж можна погасити, заткнувши вуха, і є запахи, які можна погасити, переставши дихати. І він раптом злякався, бо коли б це сталося, доведеться знову повернутись у світ манекенів, а може, навіки залишитися на цьому острівці тиші, де дощі от-от до решти розмиють розтрощену парочку, а соловей-розбійник уб’є в ньому останню надію розібратись у собі й останню надію повернутись у той набитий людьми тролейбус, де він, хоч і не зустріне юної й кучерявої чарівниці (та вже давно не існує в цьому світі, як не існує і він тодішній), зате зустріне іншу жінку, котра так само зветься Марією, і вона принаймні захоче йому допомогти, принаймні, постарається це зробити,

— У цього птаха, Максе, не стріляй, — сказав уголос і повернувся на інший бік, хоч напевне знав: сон його закінчився, зараз він розплющить очі, в кімнату зайде Марія, щоб поцілувати його, а він уже не корчитиме з себе ідіота — немає в нього для того анітрохи сили.

Finale. Поклик

Отже, я був виловлений із нетрів світового океану, де виконував ролю ожилого манекена, а читачеві стовідсотково-нормальному, любителям раціонального мислення, а не образного, хочу сказати: не тіштеся, що ваша роль у житті більша за мою, — всі ми в цьому світі приречені на ніщо. Не знаю, чим різниться від манекена жива манекенниця, хіба тим, що їсть, п’є і залишки того добра, ретельно перетравлені шлунком, викидає геть. Зрештою, то ідеал будь-якого суспільства, особливо утилітарного: поперетворювати своїх людей у такі-от манекени, тобто ґвинтики всесвітньої машини, які виконують свої функції, доки не спрацюються і не зносяться. Я, очевидно, слабкий ґвинтик тієї машини, от і спробував од неї втекти чи з неї випасти. Я чудово знаю, що нормальні люди так не чинять, нормальні люди тим і нормальні, що вміють покорятись і вправляти себе в колесо світу.

Можу розказати, як це сталося, що я втік був із дому. Річ у тім, що я, як писала Леся Українка, "втомився життям щоденним", власне, раптом пронизливо усвідомив, що воно таке. З якогось часу став відчувати, що в моєму зорі починають відмирати якісь частки світу, які доти мене не просто тішили, а, так би мовити, підживляли. Наприклад, краєвид із балкона на Солом’янські горби, або видний звідсіля Володимирський собор, або кілька хвилин вечірнього часу, коли сонце пробивається між будинків та дерев і якось так химерно насилає проміння, що висяює з дерев тільки одне і те одне раптом постає в позолоті, ніби на нього одного осінь найшла. Або ж як мене хвилював тихий захват, коли після грози, якраз під вечір, західна половина неба звільнялася від хмар і землю заливало міражне світло, хоч скрізь іще хлющить дощ, і постає серед неба веселка, як чудовий стовп, котрий кличе вірити у святість і правдивість релігійних легенд, — таких речей є багато, саме вони й допомагають нам жити, хоч живемо ми таки в ідіотичному світі. Власне, не живемо, а мусимо жити.

І от усе це раптом перестає спрацьовувати, все це мертвіє, а може, мертвіє моя здатність сприймати красу. Коли ж так, то все робиться нецікаве, стерте, нудне, саме нудне чи точніше — нудке. І от там, де раніше хвилювався, бачачи красу, тепер виникає нудке почуття, береш навіть у руки книжку, яка тебе неодмінно мала б захопити, і віджбурюєш її геть, бо в душі з’являється оте нудке. Дивишся кіно — те саме, ідеш у театр, а там те ж саме, і все навкруги те саме, слухаєш музику — і знову в душі оте нудке, говориш з людиною, яка завжди була тобі цікава й симпатична, — і в душі нудке, навіть на гарну дівчину дивлячись, відчуваєш те саме, особливо, коли вона розтулить рота і прорече кілька курячих банальностей.

"Красуням треба народжуватися німими", — любив я жартувати свого часу, а зараз думаю, що це не жарт, а свята правда. Одне слово, я став у житті ніби куля, яка вже не може зачепитися за жодну з житейських галузок. Я припинив зі своєю жінкою статеве співжиття, стосунки наші стали напружені, я перестав зважати на свою дочку, і вона все далі й далі від мене віддалялась. Отож я й придумав цілком ідіотичну історію, що жінка мене зраджує з моїм приятелем, бо треба ж було, чорт забирай, щоб вони якось пояснили мою поведінку. Звісно, я придурювався, що не пізнаю своєї жінки, коли вона виловила мене з міських нетрів, що вона приймає мене за когось іншого, але це правильно тільки до певної міри: довголітнє співжиття з особою іншої статі, з людиною чужою тобі кровно й духовно, завжди породжує безліч психологічних чи психопатологічних проблем, неузгодженості, невдоволення і, по-моєму, також антиприродне, хоч сама природа суперечить тут собі — вона витворила безліч передумов, щоб з’явити імітацію такої природності. Складність була ще в тому, що я, розігруючи з себе манекена, котрий ожив у вітрині, поступово починав і сам вірити власній легенді й надто вже нею переймався, часом аж так, що й справді тратив межу між реальним і нереальним. Так, у всіх моїх почуттях таки було щось ненормальне, а може, все простіше: мої шрубики, якими я чіплявся за колесо світового маховика, стерлись, і я почав рухатися вхолосту.

Я втік, а тепер мене зловлено. Міг би посимулювати трохи, підіграти жінці, бо вона таки вважає, що в мене був психічний стрес (а може, й був), що мені треба перевіритись у психіатра, ну просто для того, щоб спільно порадитись, як мені бути далі, може, лікар якісь таблетки випише (о дивна і вічна віра в таблетки! — правда, останнім часом і вона починає руйнуватися, через що жінки й кинулись у лікувальну містику). Мені дивно було все те слухати, бо, відверто кажучи, не зовсім розумів власну жінку: коли я псих, то якого біса вона виловлювала мене в нетрях міста, чи не для того, щоб запроторити мене в психіатричну лікарню; я ж був певний на сто відсотків, що коли туди потраплю, то напевне стану справжнім психом. Але в мене поки що голова працює цілком нормально, мислю я також цілком логічно, хіба більше став схильний до фантазувань, збільшилася візійність снів та й мислити став візійно. Але так мислить кожен митець, отже кожен митець — псих?

Ось чому я й почав списувати історію свого життя.