Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

— Я зараз. Іди до себе.

Я невпевнено зупинився: що значить "до себе"? Переді мною було троє дверей: одні на кухню і двоє до кімнат. Я вирішив піти до тих, у яких стирчав ключ — так було і вві сні. І справді, кімнатка була вщерть заповнена книжками, висіла полиця навіть над вікном. Книги лежали купами на тумбах книжкових шаф, навіть на підлозі, до вікна було присунуто простого письмового стола, на якому стояла друкарська машинка, заслонена чохлом, і кілька вазочок із ручками та олівцями. Я зашторив вікно, бо зараз сюди зайде роздягнена жінка. Вона зайшла гінкою ходою в розстібнутому халаті й відразу ж припала до мене.

— Допоможу тобі роздягтись, — сказала.

Зняла з мене краватку й джемпера — більше витерпіти я не зумів. Похапцем роздягся сам, спустив їй з пліч халата і відчув раптом непереможне бажання позбутися відокремленості й холоду свого. Ми кинулись одне до одного з голодним шалом, я мнув м’яке податливе тіло, цілував наставлені до мене вуста, намагався розтерти її об себе: груди її і лоно, і ми вже відчули ритм, саме той, який захоплює до решти; вона раптом вислизнула з моїх обіймів і спокійно, звично, як робила це не раз і не сто, лягла на канапу, осяйно-гола й принадна, я застогнав і кинувся на ту ниву, м’яко врізаючись у неї своїм сталевим плугом, і почав орати й ралити її, а насправді ніби у хвильливе море потрапив, яке вже готувалося мене пожерти.

— Не спіши, не спіши! — прошепотіла вона, але я вже не міг не поспішати: я вибухнув, ніби бомба, ніби в мене вгатили набої з двох стволів мисливської рушниці, а тіло моє ніби розірвалося, роздерлося, і з нього посипалася тирса, і я впав, смертельно поранений біля неї, а в дверях стояли ті двоє манекенів, Марія й Михайло, Михайло був озутий у високі мисливські чоботи, покриті сірою плівкою болота, і це в нього диміла в руках мисливська рушниця — з обох цівок…

— Дивно, — сказала гола жінка, що лежала біля мене. — Ти справді ніби змінився. Раніше любив мене не так… Чи це з голоду?

— Так воно і є, — признався чесно я. — Приймаєш мене за іншого.

— За кого іншого? — трохи іронічно спитала жінка, вона вже натягла на себе пледа.

— За якогось Максиміліана Костюка, — відповів я.

— А твоє ім’я і прізвище як? — терпляче спитала вона.

І тут я замовк, бо в мене не було ні імені, ні прізвища. Правда, уві сні Марія, не ця, а та, з вітрини звала мене також Максом.

— Ім’я збігається, — сказав я, — але не зовсім. Я не Максиміліан, а Максим.

— А прізвище? — спитала так само іронічно жінка. — Чи не Манекен, часом?

Я здригнувся: звідки вона могла знати про манекена. Я про те й продажному Сені Коржаковському не казав.

І тут жінка заговорила, печально й повільно.

— Я знаю, що ти хворий, Максе. Можливо, дуже хворий. Ти від нас пішов, бо я хотіла, щоб ти показався лікареві. Може, ще не все втрачено, Максе, може б, ти підлікувався, і в нас знову все стало б добре. Принаймні тобі признали б інвалідність і платили б пенсію, бо я заробляю, Максе, сам знаєш, всього дев’яносто карбованців — нам трьом на ці гроші не прожити.

— Я від вас пішов не тому, що не хотів іти до лікаря, — несподівано для самого себе сказав я і аж перелякався: чому це сказав? Але ні, нічого в цьому дивного, я ж інкуб, а інкуб уміє вгадувати своє минуле та й жінки, і це для того, щоб підтримувати з нею стосунки.

— Знаю, — так само печально відповіла жінка. — Ти приревнував мене до того в Бозі невинного Михайла. — Але, Максе, Михайло тільки хотів тобі й мені допомогти, бо ти ж знаєш, що з тобою творилося. Ти ж чудово знаєш, що то безосновна ревність.

— Все значно складніше, — сказав я.

— Через це я й кажу: тобі треба піти до лікаря.

— Це настільки складніше, що лікар тут не розбереться.

— Не зрозуміла! — мовила вона.

— Річ у тім… — я задумався на мить: чи треба щось пояснювати і чи зможе вона зрозуміти. Ні, навряд. Я раптом засміявся. — Слухай, а що б ти робила, коли б зараз відчинилися двері й зайшов би твій справжній чоловік? І побачив би тебе з чужим?

— Зраділа б, — сказала смутно жінка, — бо це значило б, що він у мене не хворий і що я його до себе повернула.

— Не розумію, — сказав я. — Він же у тебе страшенний ревнивець. Жахливий ревнивець!

— Ну, так, — сказала холодно жінка. — Тоді він убив би тебе, а разом з тобою всі наші муки.

— З мисливської рушниці? — самими губами спитав я.

— Із чого ж іще? — сказала вона смутно. — В нашому домі єдина річ, з якої можна вбити, — це таки мисливська рушниця, і ти це чудово мусив би знати.

6

І я по-справжньому злякався. Не того, що він, той Максиміліан Костюк, може увійти й убити мене з мисливської рушниці, — мене вже тут убивали, коли я зазнавав найвищої розкоші з цією чужою жінкою, що й досі лежить біля мене роздягнена; зрештою, такого не може статися через те, що інкуб приходить до жінки тільки тоді, коли повернення чи прихід чоловіка неможливий, адже він точна й повна подоба його; я злякався неймовірної, на здоровий глузд, повторювальності в моїх снах, як і того, що сни мої цілком у дивний спосіб переливаються у дійсність. Складність була в тому (і саме це я хотів пояснити жінці, але стримався), що ні вона, ні я, ні той її справжній чоловік не розрізнили б, кого з нас треба вбивати: його чи мене; складність була і в тому, що я, відчуваючи себе інкубом, тобто нереальною подобою отого Максиміліана Костюка, жив усе-таки в його реальному образі, а він, коли б і справді ще існував у цьому світі, жив в образі нереальному, тобто я існував насправді, лежав у його ліжкові, біля реальної його жінки, тільки-но відлюбивши її, а він існував біля нас, як тінь, привид, невидима присутність. І от тут виникала ще одна, глибша складність: чим довше був я в цій квартирі, тим більше подобав на реального Максиміліана Костюка; більше того, мав реальну можливість зажити його життям, і його тілом, і його думками, адже сам по собі я ніхто: манекен, зроблений із пап’є-маше і тирси, з намальованими очима, волоссям та губами, з намальованими нігтями на пальцях рук та ніг, в суті безстатева істота, єдине призначення якої тримати на собі одежу, щоб показувати людям, що така одежа в магазині продається, а точніше, може продаватись. Тут, у цьому домі, я ускладнюю своє становище тим, що невідь-чому хочу бути правдивий, але саме тут і починаються найбільші складності. Бо моя історія, або можна назвати її мітом, в моєму баченні зовсім не накладається на мою ж таки історію чи міт, що його витворила ця жінка. Моя історія чи міт проста і вже розказана тут: я був манекеном у вітрині магазину, ожив, вийшов із вітрини й пішов у світ людей, тобто фактично став людиною. Але світ побудовано так, що в ньому не може існувати людина-ніхто, вона мусить десь жити, десь працювати, тобто заробляти гроші на прожиток, мати родину, отже, має були вплетений у реальну сітку світу цього, як одна з лунок, атомів, молекул — що завгодно. Ось чому та сила, яка оживила мене у вітрині (що то за сила, я не знав, та й хтозна, чи колись щось про неї зважне й реальне довідаюся), бажаючи допомогти, витворила мене в подобі тієї лунки, атома чи молекули, яка з реальної сітки світу виламалася (може, той Максиміліан Костюк і справді зник безвісти), — ось чому я став не новонаверненою чи новонародженою істотою світу, а тільки інкубом її. Через гру випадковостей, а може, при сприянні тієї ж сили, яка оживила мене, я потрапив у дім, де раніше жив мій двійник-попередник, котрий цей дім покинув, як виявилося, керований почуттям ревності й страхом, що його запроторять до божевільні, але що знав він про манекени й чому колись, у якомусь незвіданому часі, називав сам себе Манекеном, про що цілком виразно повідомила мені Марія?

Її ж версія, цієї жінки, що лежить роздягнена біля мене, була, здається, така, наскільки мені вдалося її зрозуміти: її чоловік, Максиміліан Костюк, втратив реальні орієнтири життя, почав вести себе дивно, а може, й справді психічно захворів. Він, боячись і хвороби своєї, і своїх непередбачених дій, і божевільні, куди його напевне запроторили б, покинув цей дім і пропав безвісти, очевидно, ще й приревнувавши жінку до приятеля їхнього дому; зрештою, не хотів тим двом ставати на заваді, притому ревність його була, — як сказала жінка, і це, очевидно, так, — безосновна. Жінці вдалося чоловіка відшукати й привести щасливо додому, вона хоче примусити його лікуватися чи принаймні, здобути статус інвалідності, щоб діставати пенсію (для жінок з їхньою наддріб’язковою практичністю це може бути аргумент). Він же, знайдений її чоловік, корчить із себе вар’ята, а може, тим вар’ятом насправді є — в глибині душі вона цілком може сумніватися в чоловіковій хворобі й припускає, ще він усі ті комедії елементарно-таки розігрує.

— Давай вставати, — заворушилася жінка, бо й вона потрапила в якусь задуму чи заціпеніння. — Через годину-півтори прийде Віра — будь із нею лагідний.

— А хіба я з нею не був лагідний?

— Таке в мене враження, — сказала жінка, встаючи, — що ти й справді багато чого позабував.

Вона відкинула пледа, щоб устати, але я її затримав.

— Почекай, подивлюся на тебе, — попросив.

Жінка знову лягла й заплющила очі. Я дивився з якоюсь особливою пожадливістю на її тіло, трохи розплиле, вже й справді немолоде, але світилося воно до мене таки знайомим вогнем. Я почав легко обціловувати його, проводив вустами, вдихав його аромат, жінка розплющилася й знову заклично до мене блимнула, щоки її гарно зрожевіли. Мені хотілося застогнати, і я застогнав, і знову поринув у її глибину, і знову ми відчули спільний ритм, гарячі руки обхопили мене за шию, погладжували мені спину, гарячі губи шукали губ моїх, а нутро її все більше й більше мене розпікало. Зрештою, вона застогнала, а з нею і я, і ми завмерли майже злиті в одно — не було між нами й міліметра роздільної площини.

Потім вона вдягалась, а я дивився на неї розверстими очима. Ні, була вона мені незнайома. Широкі стегна, звислі груди з широкими темними пипками, чимала родима пляма на животі — така собі жінка під сорок.

— Я й справді багато чого призабув, — сказав. — Маєш мені допомогти пригадати. Бо тільки коли пригадаю, зможу по-справжньому до тебе повернутися. Щось зі мною приключилось…

— Захворів, — м’яко сказала жінка, натягаючи на себе сорочку.