Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

— Не ми тебе, а ти нас увесь час переслідуєш. Не ми тебе, а ти нас увесь час мучиш. Хочеться тобі знову стріляти — будь ласка, стріляй!

5

Наступного дня я пішов на те ж таки місце, де зустрівся вчора із Сенею Коржаковським — так, зрештою, було домовлено. Але той, очевидно, забув про нашу домовленість, бо я ніде його не побачив. Натомість до мене підійшла цілком не знайома мені жінка і, якось чудно на мене дивлячись, назвала мене Максом й запропонувала вернутися додому. Я зрозумів, що Сеня Коржаковський мене зрадив, а ця жінка, очевидно, і є ота, про яку він мені вчора патякав.

— Вибачте, — сказав я. — Ви, певне, обізналися.

— Перестань, Максе, — сказала жінка. — Не вдавай із себе, будь ласка, вар’ята.

Я придивився до неї пильніше. Колись, можливо, вона була гарна, але тепер обличчя постаріле, несвіже, великі очі дивились із благанням, а виблідлі вуста тремтіли. Вона увіч прийняла мене за когось іншого.

— Ну, пересердився трохи, переколотився, — сказала жінка, — але щоб іти з дому… Вертайся, прошу тебе! — в її голосі почулися істеричні нотки, — і не муч мене, будь ласка!

Я озирнувся, на нас уже зглядалися. Ця жінка зараз учинить мені скандал, хоч я, здається, й справді ніколи її раніше не бачив і ніколи не знав.

— Що ви від мене хочете? — спитав я, знижуючи голос і все ще оглядаючись.

— Хочу, щоб ти покинув свої фокуси і йшов додому. Годі мучити себе й мене.

Виходило якесь казна-що. Вона увіч приймала мене за свого чоловіка, з яким у неї вийшла якась історія — от він од неї й пішов. Виходило, отже, так, що я мав змогу знайти собі дім і родину, тобто якесь місце під сонцем, власне, замістити у цьому світі якогось невідомого мені двійника. Той двійник десь від цієї жінки забіг (я почав натужно пригадувати: когось я ще знав такого, що забіг од своєї жінки, — ні, не міг згадати), але вона не помічає різниці між ним і мною. Зрештою, що я трачу від того, що піду з нею? Принаймні вона мене нагодує, а я збережу ті два карбованці, які в мене ще залишалися від троячки, котру всунув мені Коржаковський — утекти від неї можу завжди. Водночас я відчував до цієї жінки і якусь нехіть. Може, тому, що в моєму серці й досі лишився невитравлений образ жінки іншої, тієї, яка й досі стоїть у вітрині разом зі своїм Михайлом і якій ніякогісінького діла немає до того, що моє серце повне до неї любовної туги.

— Це Сеня мене продав? — спитав я в жінки.

— Справді продав, — смутно сказала вона. — Двадцятьп’ятку у мене видер.

— Але ж, Маріє, — несподівано для самого себе сказав я, а ще й називаючи її на ймення, — не знаю, навіщо я тобі потрібний? Ти ж хотіла, щоб я пішов.

— Дурне собі в голову вклав, — сказала жінка (чи ж справді вона зветься Марією — це ім’я просто вистрілило з мене, незалежно від моєї волі). — Ходімо додому, і все буде гаразд…

Моя навздогад кинута фраза потрапила в ціль. Мною навздогад ужите ім’я (власне, не навздогад, а так звали ту жінку зі сну і ту, що стояла манекеном у вітрині) не викликало в неї заперечення — я був уражений. Тоді мені в голові почало щось мерещитися, ніби розрідився туман, яким було все в мене покрите; ні, не пізнав я цієї жінки, бо таки не знав її, а замерехтіло мені в голові якесь бозна-де видобуте знання про так званих інкубів — нереальну силу в людській подобі (темну, світлу — хто як подивиться), яка приходить до самотніх жінок в образі їхніх зниклих чоловіків. Отож я, здається, й був отаким інкубом, і поки ми йшли до тролейбусу — вона при цьому невмовкно-радісно торохкотіла: рада була, що я з нею таки пішов, — я міркував саме про це. Бо й ота фраза, кинута навздогад, те, що я, виявляється, знав ім’я цієї жінки, — це також можна було пояснити: інкуб має проникальні здатності, принаймні такі прості, як елементарне проникнення в минуле істоти, з якою він входить у зв’язок, отже, йому нічого не варто довідатися про ім’я цієї істоти і про те, що вона таки була винувата, коли її чоловік, отой Максиміліан Костюк, од неї забіг. І коли я про те думав, мій голос буркітливо говорив:

— Не знаю, навіщо тобі треба, щоб я повертався, Маріє! Розбитого горщика скільки не клей, води в ньому не вдержиш, і ти сама про це добре знаєш. Що ти хочеш?

— Нічого не хочу, — сказала вона, притискаючись до мене гарячим тілом, тримала-бо мене під руку. — Прийдемо додому, тоді й поговоримо. А може, й не треба нічого говорити — хочу, щоб ти повернувся й був біля нас.

— Повернувся, і що? — все ще холодно спитав я.

— Жити будемо як раніше, — сказала Марія. — Душа в душу.

— А Михайло? — спитав я, затамовуючи подих, і цю фразу кинув навздогад.

— Ну, що ти взявся до цього Михайла? — сказала трохи сердито, а трохи й підхлібно, увіч до мене лестячись, Марія. — Дурне собі в голову вклав — нічого в мене з ним не було. Ну, провів мене з роботи, бо пізно було, я сама його попросила.

Відчував, що вона говорить неправду, але пам’ять моя й тепер була порожня, хіба розказати їй про те, що я уві сні зайшов у квартиру і побачив їх на ліжкові? Чи про те, як я розстріляв їх із мисливської рушниці на острівці серед боліт? Ні, я тоді виглядав би цілком божевільним у її очах.

Під’їхав одинадцятий тролейбус, ми сіли на нього, людей було багато, і Марія тісно до мене притулилася. Кидала до мене боязливими, лагідними поглядами, і я раптом згадав казна-як віддалені часи; Михайло потелефонував мені, коли я казився від самотності, й запросив до себе, сказавши, що буде в нього самотня й гарна дівчина, і та самотня гарна дівчина справді на тій вечірці була, і вона мені страшенно сподобалася, були в неї величезні очі й чудове кучеряве волосся, недбало розсипане по всій голові, й червоні, нафарбовані губенята, і ми їхали в тролейбусі, коли я проводжав її додому, людей виявилося багато, і ми були стиснуті зусібіч, ми злилися в одне тіло, і так вабило нас одне до одного, і так нестерпно хотілося нам бути разом, що згодом вона прийшла в мої сни, а я в її, і от у тому тролейбусі нас приклеїло одне до одного, і ми перестали бути просто знайомими, людьми, котрі щойно один одного взнали, — ми були вже близькі, відчули раптовий і нестримний поклик юних тіл, які аж стогнали, так прагли поєднатись, і я збагнув, що кохаю ці величезні очі, кучеряву голівку й нафарбовані губенята.

"Ну а це, — подумав я, — звідки взято?" Чи теж одна із хмар у чистому небі, один зі снів із великої їхньої множинності, ще один причинок до історії себе, які я відтворюю щогодини і щоднини, відколи вистрибнув із вітрини універмагу? Зараз до мене тулилося немолоде, але ж так само гаряче жіноче тіло, вона ніби дублювала мій сон, хоч не була зовсім подібна до тієї кучерявої і юної.

— Сядемо на шістдесят дев’ятий чи на п’ятий? — спитала вона.

— Байдуже, — сказав я, бо вже почав трохи й хвилюватися.

Ми сіли на шістдесят дев’ятий автобус, тут людей було небагато, бо кінцева зупинка, через що захопили сидіння, і весь час, поки ми їхали, вона говорила й говорила — гарячково, прихватцем, ковтаючи слова, і я не міг все з її слів зрозуміти, бо вона згадувала речі, яких я зовсім не знав чи не пам’ятав, а виходило, що конче мав знати, коли я і той Максиміліан Костюк одна й та ж особа, — він прожив з цією жінкою немалий кавал часу, власне, ціле життя. З тієї балачки я зрозумів, що в них була дочка (зрештою, про це мені казав і Сеня Коржаковський), і дочка та звалася Віра, і що дочка так само стужена за батьком, як ця жінка за чоловіком; я довідався, що між ними були сварки і що вони не раз одне одному допікали, але тепер все буде інакше, бо вона не мала рації, вона помилялася, вона хоче, щоб я навіки забув оте все погане, що між ними було, — вони почнуть усе заново. Все це було для мене цілковитою новиною, водночас відчував якийсь смуток, бо вплітався в невідоме мені житейське море, чи власне, плетиво, бо починав належати не так собі, а цій жінці, її минулому, її квартирі, про яку й гадки не маю, її дитині, яка для мене, як обрис зрубаного дерева в повітрі.

"А що, — подумалося мені, — коли я так уросту в їхнє буття, що зав’язну там навіки, бо те житейське плетиво, як болото, котре поглинає людей, і будинки, і мисливця у високих чоботях та з рушницею в руках, котрий так і не зуміє вцілити політних птахів?"

— Я про все забув, — сказав мій цвілий голос.

— Це добре, що ти забув, — сказала жінка. — Повернемося до початку.

Ми підіймалися в ліфті, і вона раптом звелася навшпиньки й поцілувала мене, і очі її при цьому заклично блиснули, і я раптом подумав: а може, ота кучерява дівчина з підфарбованими губенятами і ця жінка — одна й та ж? Бо тоді в тролейбусі вона так само швидко мене поцілувала і так само заклично блиснула очима.

Мені заклало дихання: щось було в усьому тому для мене невгадне, передчував щось незвідане, як обіцянка раю, а з іншого боку виростав у мені недовідомий страх, бо чому й навіщо я вриваюся в чуже життя, зрештою, бути інкубом у цьому світі — невелика радість, та й чи зможу я порушити ті закони, яких сам не встановлював? Тобто прийшов у це місто як незваний гість, чужий із чужих, не маючи з ним ніякого зв’язку, але воно миттю вкрутило мене в свою круговерть, і я мовчки тій круговерті й йому, містові, покоряюся, бо я, може, й справді не жива, повноцінна істота в цьому світі, а таки інкуб — оживлена речова субстанція.

Ми підіймалися тим часом на дев’ятий поверх (так, як у сні, зазначив я, та й ліфт був такий же, обписаний непристойностями на фанерних стінках), двері, біля яких жінка зупинилася, були оббиті дерматином, вона відчинила їх, а тоді повернулася до мене.

— А ти своїх ключів не загубив?

Я полапав по кишенях. Було б дивно, коли б знайшов там ключі — те, чого ніколи в мене не бувало.

— Згубив, — сказав. — Я не збирався повертатись.

— Нічого страшного, — заспокоїла жінка, входячи в тісний коридорець, зовсім такий, як уві сні: шафа, розкидане на підлозі взуття, полиці, пральна машина, дві течки з іржавими замками, розхилені з ванни двері, на них висить гроно рушників.

— Ну от, ти знову вдома, — сказала Марія. — Поцілуй мене.

Я знайшов її вуста, гарячі, палкі, й кволо подумав: а може, я ці вуста вже цілував, а може, й справді, ніякий я не інкуб, а загулялий господар цього дому. Марія гаряче дихала, горнучись до мене, я обіймав її й цілував, притискав щосили до себе.

— Чекай, — шепнула вона.