Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Бо раптом подумав: а що, коли в тій вітрині я побачу Михайла й Марію, повалених і роздягнутих і розстріляних із мисливської рушниці? Це була дурна й божевільна думка, і виникла вона через те, що в мозку в мене грав хміль, отож я покинув думати про таке дурне, а подивився вздовж вулиці. І те, що побачив наступної хвилі, глибоко вразило мене: всі люди, які йшли проти мене і які мене обганяли, були прозорі, крізь них просвічувалися лінії хідника й стіни будинків; міражними й прозорими видалися мені й будинки, наповнені так само примарно-прозорими людьми, як і тролейбуси та машини, й автобуси, котрі мчали вулицею. І я відчув смуток, бо хтозна, чи потрапив я у реальний світ, а чи вийшов із нього; хтозна, чи існую я і цей світ, чи це тільки бліде марення ожилого манекена. Я міг би так само уявити час і не теперішній, а колишній, не автомобілі, а екіпажі, будинки куди менші, але куди просторіші — чи й тоді прийшов би до мене якийсь Сеня Коржаковський, тільки одягнений в іншу одежу, приміром, якогось титулярного радника і сказав, що існує в цьому світі жінка, яка на мене чекає. Але я не був упевнений, що це так, хоч би тому, що сьогодні мені приснився отой страшний сон, адже жінка, від якої я втік, не тільки не чекала мене, вона мала радіти з того, що я від неї пішов, більше того: вийшов з її світу, аби вона не відчувала ніякої незручності й ніяких гризот сумління. Нікому не хотів заважати в цьому світі, та й усе це неймовірно банальне: потяг чоловіка до жінки, ревнощі, пристрасті, гризоти, сварки, злягання, творення власного гнізда, щоденна рабська праця заради того гнізда, заробітки, обіди, сніданки, вечері, помста, втеча, туга, якої годі перебороти, бо вона з’їдає гірше хижого звіра, і все таке інше.

І Максові здалася, що він не йде хідником, а пливе над ним, бо всі ті випрозорені люди опинилися внизу: ніби дивився на них із висоти дев’ятого поверху, такі вони всі малі й карачкуваті, як жуки, вдягнуті в барвисту одежу. Пішов дощик, і всі раптово, мов по команді, витягли парасолі й розпустили їх над головами — скільки людей, стільки й парасолей, і вулиця зацвіла, заколихалася цими напівпрозорими парашутами, ніби не він підіймався все вище й вище, а опускалися всі вони — в землю, в глибину часу, поступово одне за одним переходячи в антисвіт.

Макс раптом зупинився, перед ним була вітрина. Дві мертві ляльки стояли обіч — чоловік і жінка. Поруч виднівся маленький п’єдестал — тут колись стояв третій манекен. Його пробрало холодним потом: отже, все це було? Обдивився скло: ніякого на ньому сліду, по кутках — білі колодочки сигналізації. На нього дивилися холодними, мертвими очима Марія й Михайло, і йому здалося, що пізнали його. Здалося, що Михайло навіть усміхнувся презирливо: ну, чого ти досяг?

"Досяг одного, — подумав він. — Я тепер людина без клітки. Можу піти, куди мені заманеться, а ви стоятимете тут доти, доки не змінять вас на сучасніші моделі. А вас, шановні, вижбурнуть на смітника, і ви поступово перетворитесь у сміття, в безформні уламки, які потім пожере земля. А може, вас спалять, тобто ви перетворитесь у дим, а натомість залишиться жменя попелу, яка також є землею. І ваша сьогоднішня радість, що ви у клітці, а я поза нею, — теж ніби часточка того диму. Але я не хочу бути щодо вас, — думав він, — злостивим; нас розділяє оце скло, яке вже мені не перейти. Це скло — незборима між нами стіна — і слава Богу, що вона є. Бо я в живій плоті, — шепотів він, невідривно дивлячись на манекени чоловіка й жінки, — а ви у мертвій, бо ви в одному бутті, а я в іншому. Може, між нами нема різниці? Не знаю, нічого не знаю, бо голова моя пливе, розтоплена й рідка, налита хмелем чи злита у хміль; я легкий, як пушинка, і вітер несе мене, відкидає, крутить мною".

— Дивись, мамо, — сказало біля мене якесь дитя. — Яка гарна пушинка!

— Всі пушинки гарні, — байдуже відказала мати.

— А в неї є очка?

— Десь повинні бути, — сказала мати.

"А справді", — подумав я, відступаючи від вітрини і знову вливаючись у різнобарвний вир вуличної юрби, яка вже склала свої парашути-парасолі й котить супроти мене, а хвиля зворотна жене другий потік, в який управлений і я — людина-манекен, котра зійшла з вітрини і йде, не знаючи куди, і шукає те — не знає що.

І з мене раптом виплеснулася хвиля з минулого, якого я не відав. Я — дитина, зачинена в хаті, мати пішла на роботу, а вітчим десь грає в парку в шахи. Стою серед кімнати й бачу шафу, стола, книжкові полиці, на яких не книги, а всілякі порцелянові цяцьки, старий, ще діда-баби по матері, сервіз, стільці, потертий килим на підлозі й килим на стіні біля ліжка. Я все це бачу, але варто заплющити очі — і всього не стає. І я йду, заплющивши очі, шукати зниклих речей. Вимацую пальчиками шафу, стола, стільці, все-все, що тільки-но бачив, і неймовірно радію: вони усе-таки в світі є, хоч для мене в казковий спосіб цілком зникли. І в мені раптом народився страх. А що, коли я вимкну пальці: чи будуть ці речі тоді? І я опускаю руки, я вимикаю й ноги, і вони перестають рухати моє зникле тіло, і я стою у цілковитій темряві, в якій горить тільки одна лампа — шматок моєї стривоженої свідомості, останнє із мого "я" — і вже немає ні сервізу, ні книжкових полиць з порцеляновими цяцьками, ні шафи, ні стільців, а є тільки моє утонуле в пітьмі "я".

Голова моя важчає, я втомився від щойно пережитих пристрастей, хоча чи й пристрасті це? Хочеться десь сісти й відпочити, хочеться, щоб мене ніхто не бачив, щоб міг я заплющити очі й трохи отямитись. Бо неймовірно важко мені стало. Водночас мені шугонула думка: а отой спогад із дитинства, звідкіля він? Із якогось забутого мого минулого? Коли так, то я мав те минуле, мав дитинство, життя до того моменту, в якому перебуваю, он мене й той бухарик Сеня Коржаковський упізнав. Може, я пережив якесь потрясіння, втрату пам’яті, а ці манекени, до яких приписав себе, — тільки одна з нав’язливих ідей мого мозку. Адже нічого такого в світі не може бути, як не може щось зі сну перейти в реальне дійство (правда, я сумнівався, що це й справді так).

Сидів на лавочці в парку Шевченка, сидів, опустивши голову, але вже нічого не міг пригадати: той епізод із дитинства висів у мені, як хмара в небі, і не був ні з чим зв’язаний: ні з минулим, ні з теперішнім, ні з іншими спогадами — може, він також, подумалося мені, сон, закріплення в необтяженій нічим іншим пам’яті видіння, що наче та ж таки самотня хмара обіч іншої (взяти б сцену з полюванням). І мені подумалося, що, збираючи в собі отакі хмари-видіння, я зможу наповнитися ними, як буває наповнена власним минулим суща людина, і хоч у такий спосіб спробую створити історію себе, бо без історії себе лишатимусь у світі тим-таки манекеном. Я заплющив очі й на якийсь час випав з реального світу, віддавшись сну чи черговому маренню.

4

І Максові приснився сон чи, може, це було чергове марення. Він знову йшов через болото, ноги западали в твань по коліна і вище, але він був озутий у високі мисливські чоботи, на нього хмарами налітали комарі, і коли плескав себе по лиці, розтирав їх на криваві плями. Все обличчя в нього було в таких кривавих плямах, через те нагадував упиря з казки; ноги засмоктувало, а коли виривав, болото невдоволено чвакало, адже зажирало вже його в себе, а він поки що не давався. І знову пролетіли дві дикі качки: попереду качур, а ззаду й трохи збоку качка, і летіли вони з якимсь тривожним кряканням. Але він і не подумав скидати рушницю й стріляти, бо йшов через оте болото зовсім не для того. Довкола, ніби в міражі, виростали дев’ятиповерхові коробки, але всі без вікон та дверей і без пожильців — самі лише скелети будинків, правда, на одному з балконів було протягнуто шворку і на ній бовталися жіночі трусики й дитяча маєчка — вже майже зовсім перетлілі. Болото покривало будинки десь так на поверх — було таке враження, що вони потопали. Він же шукав одинадцятий номер на цій чудній вулиці. Ось, зрештою, й табличка. Двері в цьому будинку, однак, були; болото затекло у прочіл, і він пішов по замизганих сходах. На кожному передухідді були вивалені двері, і з них гостро продувало. Він знав, що йому треба на дев’ятий поверх, а ліфт напевне не працював. Однак він помилився, ліфт працював, і як тільки натис на кнопку, загув моторами. Полегшено зітхнув — було йому важко дертися сходами. Ліфт був звичайний, пописаний нецензурними словами й назвами рок-клубів, нарешті, зупинився й розсунув двері. Двері, які Макса зацікавили, не були вивалені, а дерматин на них не був порваний… Натис на кнопку дзвінка, в глибині почулися кроки.

— Хто там? — глухо спитало.

— Це я, Макс, — відповів він.

За дверима зависла гнітюча тиша.

— Відчини — це я, Макс, — сказав він знову.

— Двері незачинені, — обізвалося з того боку.

Він рвонув двері і ввійшов у невеликий коридор, суціль заставлений: шафа, холодильник, книжкові полиці, але не з цяцьками, а таки з книгами, пар тридцять розкиданого підлогою взуття, два дипломати з іржавими замками, розчинені двері у ванну, на яких висіло гроно рушників — ванна напрочуд мала й тісна, заставлена мисками, виваркою, повною брудної білизни. Ці двері заважали йому пройти, і він причинив їх.

— Ми тут, — гукнуло з найближчої кімнатки, тільки тепер він розібрав, що то був жіночий голос. Пішов на той голос, минув скляні, гофрованого скла двері, на яких був наліплений балерун у стрибку, і зупинився перед зачиненими, на яких висів плакат із козаком Мамаєм і виднівся напис: "Кожен листок припіка до кісток". У дверях стирчав ключ, і він повернув ним, штовхаючи стулку від себе.

Кімнатка була мацюпусенька, ущерть заставлена стелажами з книгами, книги були старі, із золотими корінцями, й ветхі — зшитки потріпаного паперу. На канапці, що тулилася до одного зі стелажів (ними були заставлені всі стіни), лежали жінка й чоловік з манекенними обличчями, вони дивилися на Макса трохи зі страхом, а трохи і з цікавістю.

— Ти й тут нас знайшов? — спитала жінка. — Знову будеш нас розстрілювати?

— Ні, — сказав він, сідаючи на єдиного, надто вже простого стільця. — Я прийшов розпитатися.

— Нічого тобі розпитуватися, Максе, — сказала жінка, тоді як чоловік повернувся до нього спиною, ніби не бажав з ним говорити.

— Але я хочу вас запитати, — мовив уперто він, дивлячись на засипану тирсою підлогу, там безживно стояли його ноги, взуті у високі мисливські чоботи — Чого ви мене мучите?

— Не знаю, що ти собі придумав, — сказала жінка.