Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

— Хочу зловити вас на гарячому.

— А зловиш, то що?

— Не знаю, — змучено всміхнувся він. — Ніколи про те не думав… Не знаю… Але, по-моєму, буде щось страшне.

— Ти вб’ш нас? — спитала спокійно жінка.

— Не знаю, — відповів він приречено. — Можливо, що й так… Але я не впевнений.

Тоді вони засміялися. Не так, як це сміються нормальні, здорові люди, а як сміються манекени, — мертвими усмішками й мертвими очима.

— Це було б страшно, коли б я не знала тебе, — смутно сказала жінка. — Але ти на це неспроможний, як неспроможний убити й елементарної дичини.

— Може, й так, — сказав він, дивлячись у багаття. — Але, Бога ради, не грайтеся з вогнем…

— А може, ми хочемо гратися з вогнем, — сказала жінка. — Дивись, я його цілую.

— Не треба, Маріє, — сказав, відхиляючись, Михайло. — Хай заспокоїться.

Але вона обхопила його за шию і впилася мертвими вустами в його мертві вуста.

— Ну, так що? — спитала, відірвавшись. — Побачив?

— Це ще нічого не значить, — мовив він, продовжуючи нерушно вдивлятись у вогонь.

— Дивися, ми роздягаємося, — сказала жінка. — Ану, роздягайся, Мишко!

Михайло неквапно встав і почав роздягатися. Жінка роздягалася й собі. Макс дивився на них через вогонь широко розверстими очима, в яких була мука й відчай… Ранок розпалював на сході небокрай, ніби також розкладав величезне вогнище.

І ось вони стали перед ним, однаково безстатні, з рівнесенькими блідими тілами, тільки в неї були високі груди, а в нього ні. В неї було довге волосся, а в нього лише намальоване чорною фарбою.

— Навіщо це робиш, Маріє? — спитав Макс.

— Щоб розбудити тебе, — сказала Марія. — Щоб, нарешті, показав, з’явив, що ти мужчина, не шмата. Щоб ти, зрештою, хоч якось розсердився.

— Це ще нічого не значить, що ви роздяглися, — похмуро сказав Макс.

— Гаразд, ми зробимо більше, — мовила смутно жінка. Вона лягла. — Лягай до мене, Мишко!

Михайло ліг на неї, і вони сплелися обіймами.

— Цього досить? — крикнула жінка.

І він не витримав. Звівся на ноги, наставив на них рушницю і вдарив спершу в неї набоєм, а тоді в нього. І набої врізалися в їхні тіла із пап’є-маше, розірвали, розтрощили паперово-тирсяну плоть, і посипалася з них, наче кров, жовта тирса, розхиливши порожню отхлань їхніх нутер.

Тоді він і відчув, що йому тісно й душно, рвонув коміра сорочки, розтягуючи петлю краватки, — і збудився зовсім, побачивши, що нікуди він із вітрини не пішов, не було ніякого полювання, не було й розтрощених набоями манекенних тіл, з яких висипалася, наче жовтий пісок, тирса, а стояли вони, як завжди, нерушно у вітрині, і тільки він лишався людиною в плоті, тож притулив долоні до скла, відчуваючи, як плавиться воно й вгинається. А у лице йому вдарив вітер, вологий, темний, нічний вітер, що прийшов зі скаламученої пітьми, бо й сам був пітьмою і надто вже розгулявся у цьому каламутному, заснулому й порожньому світі.

3

Я знайшов десять копійок. Лежали в підземному переході, очевидно, там вчора сиділа жебрачка — от одна монетка й закотилася. Голод уже терзав мені нутро. Я кинувся вгору, де стояла пиріжечниця, і купив пиріжка. Міг би ковтнути його відразу, але знав, що так не можна. Тому відійшов убік і почав повільно кусати, пережовуючи кожен клаптик, щоб протягти приємність прийняття їжі. Тут мене й побачив той чоловік, якого я напевне не знав, міг би поклястися, що й ніколи не бачив, але він дивився на мене як на давнього знайомця. Зрештою, не витримав і підійшов.

— Привіт, Максе? — спитав. — Захоплюєшся пиріжками?

— Вибачте, — сказав я, ковтаючи останній шматок. — Не маю честі вас знати.

— Хе-хе, — засміявся чоловік щербатими зубами. — Ну як, не пізнав сусіда, ти що, мене не пізнав?

— Не знаю вас, — мовив я.

— А хіба ти не Максиміліан Костюк? — зчудовано спитав чоловік. — Ходім пропустимо по каві.

Кави випити й справді було б не зле, але я рішуче не знав цього чоловіка, який пристав до мене. На вигляд він типовий бухарик і, очевидно, хоче, щоб кавою вгощав його я.

— На жаль, я ніякий не Максиміліан Костюк, — сказав я.

— Ну, брось виламуватися, — ошкірив щербаті зуби чоловік. — Хіба ти не живеш на Кавказькій?

— Ні, — сказав я. — Живу тут, на Червоноармійській.

— Ну, ладно, — сказав бухарик. — У тебе там із жінкою свої щоти, а мені можеш не заливать. Хіба ми одну з тобою стукнули бутельку?

— Я вас не знаю, — холодно мовив я, і це була правда.

— От піжон, — знову показав щербаті зуби чоловік. — А Сеню Коржаковського забув?

Здається, я вже десь чув це прізвище. Але не бажав заходити в балачки з цим бухариком, хоча чому? Чи ж я й справді від когось ховаюсь? А може, він мене чимось пригостить, і я підкріплюся суттєвіше, ніж цим нещасним пиріжком?

— То що, підемо кавуськи смикнемо? — спитав чоловік.

— В мене немає грошей, — буркнув я.

— Значить, на мелі? — сказав Сеня Коржаковський. — Ну, коли я присоглашаю, то не буду ж я з тебе копійки тягнуть? Ходім! Ми люди не мєлочні, якось розберемося. Основне, понять людину, а все другоє — буза!

Ми зайшли в напівтемне приміщення, де грала якась бридка музика, за стійками стояли люди, і ясно було, що не тільки кавою вони тут пригощалися, — стояли ще й склянки, але всі порожні. Вряди-годи хтось вихоплював з-під стійки пляшку, швидко розливав і так само швидко ховав. Випивали ще поспішніше, а тоді злодійкувато озирались — я відводив очі, щоб не сполошити їх.

— Пожрать тобі щось узять? — гукнув від кавоварок Сеня.

— Візьми, — сказав я, бо пиріжком тільки більшу бурю зняв у животі.

Сеня Коржаковський приніс дві чашечки кави й блюдце з тістечками.

— Трошки вмажемо? — спитав тихо. — Я тут грамулю тримаю.

— Як хочеш, — сказав байдуже, саме в цей момент мені стукнула в голову відчайдушна думка: а що, коли й справді видати себе за того Максиміліана Костюка, тим більше, що уві сні мене також кликали Максом? Мушу ж я здобути в цьому світі якесь ім’я й прізвище!

Сеня похапцем налив у принесені склянки.

— Очищай! — сказав. — Щоб не прихопили.

Я випив. Це було якесь препаскудне з паскудних вино, воно мені відразу вдарило в голову.

— Ну, то Макс ти чи не Макс? — хитро заскалив око Сеня.

— Слухай, Сень, — сказав я, близько нахиляючись до нього. — По-моєму, я до тебе не набивався і нічого в тебе не просив? Чи, може, не так?

— Совершенно точно, — сказав Сеня Коржаковський. — Мені твої діла, Макс, до лампочки, але мене заїло, що не признаєшся. То шо, признав мене?

Я ж у цей час поїдав тістечко, намагаючись стримати себе, щоб не виказати, який я голодний.

— А казали, шо ти пропав, — хихикнув Сеня, він, очевидно, смикнув ще й до цього. — Допйом?

— Давай, — мовив я. — Але можу я в тебе щось попросити? Як у порядної людини.

— Щоб мовчав, що стретів тебе? Як пить дать… Ти шо, од аліментиків ховаєшся? То в тебе ж дочка вже майже доросла. Чи баба твоя доїла?

— По-моєму, ти сказав: мої діла тобі до лампочки, — мовив я строго.

— Да, звини! — крутнув головою Сеня Коржаковський швидко розлив у склянки те, що лишалось у пляшці. — На мене можеш покластися.

— Та нічо! — сказав я, відчуваючи, що в голові замакітрилося ще більше. — Кожен живе в цьому світі, як може і вміє. А ти де дістав сьогодні гроші?

Про гроші спитав навздогад — треба було про щось говорити з цим бухариком, який казна-звідки взявся на мою голову. Коржаковського, однак, питання моє знітило.

— Ти шо, думаєш, я й досі ніде не роблю? — спитав обережно.

— Ну да, — сказав я. — І досі думаю.

— І напрасно, — сказав Сеня. — Бо я тут, у цьому гастрономі, грущиком, — він раптом хитро засміявся, пильно придивляючись до мене. — Ну й даєш! — сказав. — А брехав, що не признав мене. Я зразу учуяв, що ти крутиш. Але я — мовчок! Я, Макс, як у гробу вмію мовчать. А хоч, приходь і завтра сюди. Да, раненько, бо мені це діло вже зрана тре. А сам знаєш: без компаньйона я не можу.

— В мене немає грошей, — буркнув я.

— Ну, гроші, ето такая мелоч, — сказав Сеня. — Це я тоже з тобой по-українські почав балакать, хе-хе! Мені аби хороший паря, а все друге — побоку! То де ти сказав живеш?

— В дупі, — сказав я, — дуже вже нахраписто він мене розпитував.

— Понятно, ховаїшся, — сказав. — Ну, це діло твоє. Хоч, позичу трошку?

— Не зможу оддать, — буркнув я. — Не треба…

— Чо’ там, — Сеня Коржаковський подивився хитренько. — Вернешся до своєї баби, віддаси, я знаю, шо ти порадошний.

— Я не порадошний, — мовив я і пішов од нього геть. Він, однак, наздогнав мене.

— Не обіжайсь, Макс, — сказав. — Я тобі й так дам трошку. На! — Він всунув мені в руку пожмаканого банкнота. — Другу мені нічо не жалко. Гроші — ето такая мелоч.

Гроші я взяв. Без них мені й справді важко. Окрім того, здалося, що подібне вже переживав. У пам’яті, на найтемніших її глибинах, заворушився світлий росточок, але ні — не пам’ятав я нічого та й не міг, бо добре знав: тільки сьогодні вночі зійшов із вітрини й мене повели в свої нетрі порожні вулиці. І мені раптом до нестями захотілося знайти ту вітрину й подивитися на неї: повинні там стояти жінка й чоловік, а третє місце має бути порожнє. І ще одне мене цікавило: чи ті двоє пізнають тепер мене? Але ні, це в мене говорить п’яна моя голова — я розпрощався з Сенею Коржаковським, твердо пообіцявши, що завтра обов’язково сюди прийду, ми знову зустрінемося, бо ми з ним друзі до гробу, бо він, Сеня, такий, що на нього можна твердо, без усяких сумнівів покластися, що він радий: я, такий телігентний (чи справді я інтелігентний? — подумалося мені), не гребую дружити з ним, Сенею Коржаковським, простяком з простяків.

— Ти не простяк, Сень, — сказав я увіч під впливом випитого. — Ти теж інтелігентний, але мені вже пора.

— Діла? — спитав Сеня Коржаковський, хитро на мене дивлячись.

— Діла, — сказав я і пішов від нього геть, бо вже мені нудило від тих дурних, п’яних розмов, та й конче хотілося залишитися самому. Бо мене таки тягло до тієї вітрини, з якої я сьогодні вийшов, хоч у Києві тисяча вітрин і тисяча манекенів. Одне знав: це було десь у центрі, був то, здається, якийсь універмаг; тож піду й погуляю, піду й пошукаю, тра-ля-ля! І мені стало весело від думки, що я вже почав вливатись у життя міста, що ніхто мене не відрізняє від нормальних людей, що я страшенно подібний до якогось Максиміліана Костюка, а в того є жінка, і чоловік її десь подався, десь пропав; а що, подумав я, увіч під впливом випитого трунку, коли б піти до тієї жінки й признатися до неї, чи ж і вона мене прийме за того мітичного Максиміліана Костюка? Чудовий, подумав я, міг би вийти експеримент.

Але ні, я зараз ще не здатний на такі подвиги й експерименти, бо в мені продовжувався певною мірою отой жахливий сон сьогоднішньої ночі.