Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Суд над Анрієттою Кайо, що розпочався у липні 1914 року, у той час називали справою століття. Він відволік увагу французької громадськости від кризи на Балканах, що вела Францію до війни. Мадам Кайо не заперечувала, що вбила редактора, але виправдовувалася тим, що не могла контролювати власної пристрасти. За її словами, від неї не можна було за таких обставин чекати самоконтролю. Суддя погодився з її аргументацією. Анрієтту Кайо виправдано 28 липня 1914 року, у день, коли Габсбурзька монархія оголосила війну Сербії. Не можна сказати, щоб Жозеф Кайо був обдарований почестями на початку Першої світової війни, але навіть так він спромігся ще погіршити свою репутацію. Його засудили за завдання шкоди державній безпеці Франції через те, що він передавав інформацію німцям. Та невдовзі його було амністовано — а тоді настановлено на чолі міністерства фінансів[201].

Таким було високе суспільство міжвоєнного Парижа, і таким був світ, із яким Кайо познайомив Полєтт. Він навчив її чимало з того, що жінці треба було знати про цинізм, лукавство та слабкість сильних чоловіків. Вона для нього була одним із пунктів невичерпного списку коханок; він для неї став першим прикладом досвіду, який вона відтак могла повторювати. Завершивши свою науку в Кайо, Полєтт, за інформацією французької поліції, розпочала стосунки ще з двома французькими політиками, Її вважали секретаркою і коханкою Анатоля де Монзі, лівого політика, приятеля Совєтського Союзу, на початку 1930-х років міністра освіти. Крім цього, вона, як гадають, була асистенткою й коханкою Моріса де Ротшильда, видатного члена французької гілки тієї надзвичайно багатої родини[202].

У якомусь сенсі зв’язки Полєтт стали Вільгельмовими зв’язками. Для того, щоб дістати те, чого він хотів, вона послуговувалася методами, яких він не зміг би собі уявити. Вільгельм, який сподівався здобути право постійно жити у Франції, тричі намагався отримати французьке громадянство. У всіх трьох випадках відповідні органи отримували листи або телефонні дзвінки підтримки начебто від де Монзі чи Кайо. Така підтримка була, можливо, не найкращою, з огляду на те, що перший був відвертим симпатиком Совєтського Союзу, а другого вважали прибічником пронімецьких поглядів. Та, зрештою, такими вже були урядові міністри в міжвоєнній Франції. Принаймні жінкою, яка назвалася секретаркою обох політиків і доправила листи та здійснила дзвінки, була, без сумніву, Полєтт. Поліція була змушена досліджувати минуле Вільгельма в умовах, що чимось нагадували політичний тиск. Голова поліції постановив собі дізнатися «правду про ерцгерцога, його роль та його сантименти» — непросте завдання! На щастя голови поліції, у справу втрутилося міністерство закордонних справ, яке порекомендувало не надавати Вільгельмові громадянства. Поліційні справи виказують довге розслідування минулого Вільгельма й містять як правдиві, так і неправдиві звіти інформаторів. Вільгельмові зашкодило те, що під час Першої світової війни він воював у Габсбурзькому війську. Найімовірніше, французьке міністерство закордонних справ, із його чіткою антиреставраційною політикою щодо Габсбургів, не хотіло створити видимости офіційної підтримки з боку Франції для Габсбурга з можливим політичним майбутнім[203].

Отже, Вільгельм залишався іноземцем у добу все активнішого шовінізму. Та його ім’я і походження давали йому певний престиж, принаймні серед членів високого світу Парижа, які тішилися славою і багатством та, на відміну від нього, не мали королівського минулого. Однією з таких шанувальниць Вільгельма була співачка і танцюристка Містінгетт, на той час усе ще найпопулярніша виконавиця у Франції і найбільш високооплачувана у світі. Її привабливість залежала від тілесних жестів і тонів голосу, що в її час були майже невідтворюваними, а отже, коли вона припинила виступати, практично втратилися. Вона була однією з останніх великих артисток того віку, коли для слави було достатньо живих виступів. Жанна Буржуа, дівчина з Анг’єну, вперше виступила під іменем Містінгетт 1895 року, коли народився Вільгельм. 1919 року, коли Вільгельм виношував свої плани щодо України, вона застрахувала свої ноги на суму в півмільйона франків. Тепер, на початку 1930-х років, вони з Вільгельмом зустрілися[204].

Вільгельма та Містінгетт поєднало містечко Анг’єн, де вона народилася, а він вирішив на якийсь час оселитися. Вони мали певне королівське оточення, у яке Вільгельма ввело його народження і до якого Містінґетт дійшла, користуючись іншими засобами. Вільгельм був знайомий із королем Едвардом VII Англійським із дитинства. Містінґетт стверджувала, що була однією з коханок цього короля. Вона приятелювала з королями Іспанії та Швеції, які надали своє заступництво Вільгельмовому батькові у справі збереження його польського маєтку.

Спільним другом Вілгельма і Містінгетт був також Фрідріх-Вільгельм фон Гогенцоллерн Пруський. Тимчасом як Вільгельм був членом королівського дому Австрії, якого зрікся його батько, Фрідріх-Вільгельм був членом правлячої династії Німеччини, на очах у якого батько розтрачав родинний скарб. Траплялося, що цей батько годував своїх собак солодощами з кремом, водночас змушуючи слуг повзати й гавкати. Якщо його дружина дозволяла собі скарги на гарем акторок, то отримувала канчука. Хоч і з різних причин, та Вільгельм і Фрідріх-Вільгельм перебували в значною мірою однаковому становищі осіб знаменитих, але бідних. На одній вечері вони всілися обабіч Містінґетт, змагаючись за її прихильність. Вона, здавалося, надавала перевагу Вільгельмові й розмірковувала над шлюбом із габсбурзьким ерцгерцогом[205].

Князі та співачка разом були на морському узбережжі влітку 1932 року, коли ширилися чутки про те, що Фрідріх-Вільгельм має одружитися з багатою американською вдовою. Після смерти батька-марнотратника у володінні Фрідріха-Вільгельма не залишилося нічого, крім невеличкого замку в Швейцарії. Американська вдова Лусієн Свінберн була колись дружиною мильного магната й мала мільйони доларів. Того ж дня, коли у французькій пресі повідомлялося про його смерть, писали також, що він подарував замок на шпиталь для бідних дітей. Такий шлюб міг видаватися ідеальним (принаймні для Мішеля Жорж-Мішеля, який поширив чутку). Зрештою, у Лусієн Свінберн було багато грошей, до того ж, за нею стояла родинна традиція доброчинства, а гаданий її наречений мав у грошах страшенну потребу й походив із родини, чия традиція мала кепську славу[206].

Та коли одного чудового дня вдова врешті вийшла у світ, вона з’явилася в товаристві Вільгельма, а не Фрідріха-Вільгельма. Вона познайомила його з репортерами, вживши всіх його титулів;