Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

він, користуючись нагодою, заохотив усіх звертатися до нього на ім’я. Сказав, що «люди ще послуговуються своїми титулами хіба в любовних романах». На двадцять років старша за нього Містінгетт знову почала вголос розмірковувати про одруження з «гарним» габсбурзьким ерцгерцогом. їй подобалося те, що вона побачила у Вільгельмові. Та її ставлення до вродливих очей ерцгерцога було, можливо, ще більш цинічним, ніж ставлення літописця цих подій Жорж-Мішеля. Той зробив відступ, аби завважити, що очі Вільгельма «надзвичайно сині». Вона була жінкою, цілком переконаною в значимості штучного, й почала свої мемуари із заяви про те, що «море ніде не буває таким синім, як на театральних задниках». У товаристві таких жінок як Полєтт та Містінгетт, що всього досягли самотужки, Вільгельм був озброєний привабливістю, але поза тим майже цілком беззахисний[207].

Габсбурзьке прізвище Вільгельма, про яке на Рив’єрі велися хіба легковажні розмови, у 1930 роках ще мало більшу вагу, принаймні на переконання самого Вільгельма. Він підтримував зв’язки з цісаревою Зітою, найупливовішою представницею династії, ще задіяною у політиці. Вона була із Вільгельмом у Мадриді; коли Вільгельм обрав своїм місцем постійного екзилю Францію, вона переселила свою велику родину до Бельгії. Єдиним, у чому Вільгельм виявляв хоч якусь обережність, були його відвідини Зіти в тій країні. Тепер, на початку 1930-х років, вона задумувала габсбурзьку реставрацію. Здавалося, що в її планах було місце і для Вільгельма. У свою чергу, Вільгельм досі прагнув бути королем України і вважав відновлення Габсбургів першим кроком до здійснення своєї мрії[208].

У той час ціла Європа гула від чуток про повернення Габсбургів. Зіта, яка досі носила жалобу за Карпом та імперією, втримала родину тісним гуртом, давши строге виховання усім вісьмом дітям. Її найстарший син, кронпринц Отто, якому на час падіння монархії було лише шість років, 20 листопада 1934 року мав досягти габсбурзького повноліття (йому мало виповнитися двадцять років). Як будь-який Габсбург з амбіціями, Вільгельм із надією чекав цього дня. Наприкінці 1932 року Отто був у Берліні, де провадив дослідження для докторської дисертації. Що важливіше, тут він укладав знайомства з німецькими політиками. У німецький столиці Отто звернув на себе увагу висхідної зірки правиці Адольфа Гітлера. Гітлер бачив у Отто потенційного маріонеткового монарха, який міг допомогти йому приєднати Австрію до Німеччини.

Однак Отто прагнув дечого іншого: Австрії, що збереже свою незалежність, відновить монархію і стане відправною точкою для загального відродження Габсбургів у центральній та східній Європі. Досягши двадцятиліття, Отто почав вчащати до Парижа, де у світ ввів його дядько Сикст із Бурбонів-Парма. Ще не минуло й десятиліття з того часу, як Карл зробив дві спроби поновити себе на габсбурзькому престолі, і в Угорщині були ще люди, що покладали надії на його сина. Угорська преса декілька разів писала про можливість реставрації[209].

Дуче фашистської Італії Беніто Муссоліні намагався переконати Зіту та Otto в тому, що габсбурзька реставрація може стати їхнім спільним проектом. 1932 року італійська преса почала непрямо підтримувати габсбурзьку реставрацію, пишучи в передовицях, що Габсбурги були б кращими хазяями центральної Європи, аніж Гітлер. Муссоліні запросив Зіту до Риму, де сказав їй, що хотів би, щоб кронпринцеса Італії одружилася з Отто. Про такий шлюб навіть регулярно (хоч і помилково) повідомлялося у європейській пресі початку 1930-х років. Мусоліні також повідомив Зіті, що сподівається на габсбурзьку реставрацію. Імовірно, він передбачав союз між Габсбургами та королівською родиною Італії, що надало б Італії монархічної легітимности у цілій південній та центральній Європі — й залишило б справжню владу йому[210].

Зіта з Отто вважали, що реставрація розпочнеться у самій Австрії — у серці старої Габсбурзької монархії. На початку 1930-х років Австрія була краєм політичних суперечностей; місцем, у якому модерна політика, як видавалося, зайшла в глухий кут. Політики крайньої правиці, австрійські нацисти, вважали, що їхня країна не повинна існувати самостійно і що її слід приєднати до нацистської Німеччини. Ліві, соціал-демократи, теж сумнівалися в доречності існування Австрії, воліючи об’єднання в майбутньому із Німеччиною соціалістичною. Єдиною крупною партією, яка стояла за австрійську незалежність, була правоцентристська Християнсько-Соціальна партія. Та підґрунтям цієї партії був німецькомовний християнський робітничий клас, що відзначався традиційною лояльністю до династії Габсбургів. Таким чином на 1933 рік Австрія була незалежною республікою, у якій жодна з великих політичних сил не прагнула водночас незалежности та республіканського устрою. На початок 1930-х років країна загрузла в економічній депресії, даючи соціал-демократам надію на перемогу на виборах. Гітлер повністю прибрав німецьку державу під свій контроль навесні 1933 року, даруючи нацистам надію на німецьке захоплення Австрії. Така ситуація не могла тривати довго.

Отто, Зіта й Вільгельм вважали, що вихід із цього патового становища може запропонувати габсбурзька реставрація. Отто прагнув встановлення певного штибу соціалістичної монархії, що приваблювала б робітничий клас системою соціального захисту та ностальгійними згадками про славну історію Габсбургів. У березні 1933 року австрійський канцлер Енгельберт Дольфус прийняв інший варіант дій, що призвів просто до громадянської війни. Він розпустив парламент і створив так званий Фронт Батьківщини із власної Християнсько-Соціальної Партії, низки інших організацій правого крила та чільного воєнізованого утворення з правиці, Гаймверу. Таким чином Фронт Батьківщини поєднував у собі традицію з модерністю; була це організація католицька, яка однак відігравала вагому роль у суспільстві. Вона прихильно ставилася до габсбурзького минулого, проте не конче прагнула габсбурзької реставрації.

Габсбурґи, що спостерігали за ходом подій із заходу, вважали, що Фронт Батьківщини не зможе досягти такого об’єднання народу, яке до снаги монархії, — і, мабуть, мали рацію. Новий режим негайно призвів до двох великих суспільно-політичних конфліктів. Отримавши владу, військове об’єднання Гаймвер зробило спробу роззброїти Шутцбунд, ліве військове об’єднання соціал-демократів. Шутцбунд дав відсіч, і 12 лютого 1934 року соціалісти оголосили у Відні загальний страйк. Тепер уряд був на боці правих, ставши проти лівиці, тимчасом як столичне місто швидко стало чільним майданчиком соціалістичного опору. Відень був електоральною базою соціалістів; низка соціалістичних муніципальних урядів побудувала тут гідний подиву «Червоний Відень» із громадським житлом, громадськими службами та громадськими парками. Тепер соціалісти стали до останнього бою у житлових комплексах на кшталт Karl-Marx Hof, а урядові сили обстрілювали їх із навколишніх пагорбів. У цьому конфлікті між селом та містом перемогло село. Населення Червоного Відня було підкорене, його пам’ятки знищено, його Соціал-демократичну партію заборонено.

Невдовзі після того, як Канцлер Дольфус придушив загрозу зліва, він зазнав