Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

Того ж дня, коли привезли меблі, м-с Герхардт, Марта й Вероніка заходилися все ставити на місце й приводити до ладу. Великі кімнати, двір, що був по-зимовому порожній, але де весною, звичайно, буде так гарно й зелено, і нові чудові меблі викликали у всіх захоплення. Як гарно, як просторо! Джордж топтався на нових килимах, Басс критично оглядав меблі.

— Шикарно, — заявив він нарешті.

М-с Герхардт блукала по будинку, як уві сні. Їй не вірилося, що вона й справді хазяйка у цих чудових спальнях, у красивій вітальні й їдальні.

Герхардт прийшов останній. Як він не намагався, йому погано вдавалося приховати своє захоплення. Круглий матовий абажур над столом був останньою краплею.

— Чи ти ба, газ! — сказав Герхардт.

Він похмуро подивився навкруги з-під кошлатих брів: на килим під ногами, на розсувний дубовий стіл, покритий білою скатеркою й заставлений новими тарілками, на картини по стінах, оглянув кухню, що блищала чистотою, і похитав головою.

— Оце так так! От здорово! — сказав він. — Та й добре ж як! Еге ж, дуже добре. Треба бути обережнішим, щоб не зламати чогось. Так легко подряпати річ, а тоді вже їй кінець.

Так, навіть Герхардт був задоволений.

Розділ XXVI

Нема чого описувати підряд всі події цих трьох років, — описувати, як родина поступово перейшла від крайньої нужди до порівняно тривалого достатку, заснованого, зрозуміло, на явному добробуті Дженні і на великодушності її далекого чоловіка. Час від часу з’являвся сам Лестер — поважний ділок, що наїздом бував у Клівленді; зрідка він зупинявся у Герхардтів, де його з Дженні завжди чекали дві найкращі кімнати на другому поверсі. Інколи він викликав її телеграмою, і вона терміново виїжджала до Чикаго, Сент-Луїса чи Нью-Йорка. Найбільше Лестер любив наймати кімнату на одному з модних курортів в Хот-Спрінгс, Маунт-Клеменс чи Саратозі й дозволити собі розкіш провести тиждень-другий з Дженні, як чоловік з дружиною. Траплялось і так, що він заїздив до Клівленда всього на день, щоб побачитися з нею. Він завжди розумів, що перекладає на плечі Дженні весь тягар досить скрутного становища, але не уявляв собі, як це зараз можна виправити. Та й чи треба виправляти? Їм і так непогано вкупі.

У родині Герхардтів склалося дуже своєрідне ставлення до того, що відбувалось. Спочатку, незважаючи ні на що, становище здавалося досить природним. Дженні сказала, що вона вийшла заміж. Її шлюбного свідоцтва ніхто не бачив, але так вона сказала, і вона справді трималася зовсім як заміжня дама. А все ж вона ніколи не їздила до Цинциннаті, де жила родина Лестера, і ніхто з його рідні ніколи не бував у неї. Та й сам він поводився дивно, хоч його щедрість спочатку й засліпила Герхардтів. Навіть і подоби не було, що він одружений чоловік. Він бував такий неуважний. Траплялись тижні, коли Дженні, як це було видно, одержувала від нього тільки коротенькі записки. Бувало, що вона виїжджала до нього лише на кілька днів. Нарешті, траплялося, що вона відлучалась надовго — і це був єдиний переконливий доказ міцних стосунків, та й то, мабуть, дивний.

Бассу вже минуло двадцять п’ять років, він мав певний діловий нюх і нестримне бажання висунутись, і в нього виникали деякі підозри. Він непогано тямив у житті й відчував, що тут не все гаразд. Дев’ятнадцятилітньому Джорджу пощастило зайняти деяке становище на фабриці шпалерів, він мріяв зробити кар’єру в цій галузі, і його також непокоїла сестра. Він мав підозру, що в неї не все йде так, як належить. Сімнадцятирічна Марта, Уїльям і Вероніка ще вчилися в школі. Їм дали можливість учитися, скільки вони захочуть; але й вони відчували невиразну тривогу. Вони знали історію з дитиною Дженні. Сусіди, як видно, зробили свої висновки. З Герхардтами ніхто не знався. Навіть Герхардт-батько нарешті почав догадуватись, що справа неладна, але ж він сам припустив це, і тепер, мабуть, пізно було протестувати. Інколи йому хотілося розпитати Дженні, примусити її виправити справу, якщо це можливо, але ж найгірше вже сталося. Тепер усе залежало від Лестера. Герхардт це розумів.

У стосунках Дженні з ріднею поступово назрівав рішучий злам, але в них раптово втрутилося саме життя. Здоров’я м-с Герхардт похитнулося. Жінка огрядна, ще так недавно рухлива й діяльна, вона в останні роки відчула втрату сил і стала важка на підйом; до того ж її від природи неспокійний розум пригнічували безліч знегод і тяжких тривог, і от тепер це призвело до повільного, але очевидного угасання. Вона пересувалася мляво, швидко стомлювалась від тієї нескладної роботи, яка ще припадала на її долю, і нарешті поскаржилася Дженні, що їй стало дуже важко підніматися сходами.

— Я щось нездужаю, — сказала вона. — Коли б ще не захворіти.

Дженні вчинила тривогу й запропонувала повезти матір на ближчий курорт, але м-с Герхардт відмовилася.

— Навряд чи мені це допоможе, — сказала вона.

Вона сиділа в садку чи їздила з дочкою на прогулянку, але сумні картини осені пригнічували її.

— Не люблю я хворіти восени, — говорила вона. — Дивлюсь, як опадає листя, і все мені здається, що я ніколи не одужаю.

— Ну що ти говориш, мамусю! — відповідала Дженні, приховуючи переляк.

Кожен дім передусім тримається на матері — але розуміють це тільки тоді, коли вже близький кінець. Басс, що збирався одружитись і піти з родини, на деякий час відмовився від цієї думки. Сам Герхардт, приголомшений і вкрай пригнічений, блукав по будинку, як людина, що з жахом чекає неминучої катастрофи. Дженні ніколи не доводилось так близько стикатись із смертю, і вона не розуміла, що може втратити матір; їй здавалося, що вона якось може її врятувати. Намагаючись піти наперекір тому, що було очевидним, вона вартувала біля ліжка матері — втілене терпіння, турбота й увага.

Кінець настав уранці, після цілого місяця хвороби; кілька днів м-с Герхардт була без пам’яті; в будинку запанувала глибока тиша, всі ходили навшпиньки. В останні хвилини свідомість м-с Герхардт прояснилася, і вона померла, не зводячи очей з обличчя Дженні. Охоплена тугою й жахом, Дженні дивилася їй у вічі.

— Мамусю, мамо! — закричала вона. — Ні, ні!

Герхардт прибіг знадвору і впав на коліна біля ліжка, у відчаї ламаючи висхлі руки.

— Чому