Читати книгу - "Барва чарів"

Буйвітер полегшено зітхнув. То був такий незвичний звук, що аж змусив Двоквіта перестати споглядати диск, що наближався, і поглянути на нього.

— Ми важливі, то правда, — пояснив Буйвітер. — Вони б не марнували такі чари задля кількох потенційних рабів. — Він усміхнувся.

— Що це таке? — сказав Двоквіт.

— Ну, сам диск, мабуть, створений Дивовижним концентратором Фреснела, — авторитетно мовив Буйвітер. — Це вимагає багатьох рідкісних і нестійких складників на кшталт подиху демона й таке інше, а для оприявлення потрібно принаймні восьмеро чарівників четвертого рівня на тиждень. Окрім того ще є ті чарівники на ньому, котрі повинні бути обдарованими гідрофобами…

— Маєш на увазі, вони ненавидять воду? — спитав Двоквіт.

— Ні, це б не спрацювало, — мовив Буйвітер. — Ненависть є притягувальною силою, як і кохання. Вона їм просто огидна, сама суть води відштовхує їх. Справді майстерного гідрофоба треба вчити від самого народження на зневодненій воді. Тобто в чарах це обходиться страшенно дорого. Але з них виходять чудові погодні маги. Дощові хмари просто здаються й ідуть геть.

— Звучить жахливо, — озвався водяний троль позаду.

— І всі вони помирають молодими, — сказав Буйвітер, не зважаючи на його слова. — Вони просто не можуть із цим жити.

— Інколи мені здається, що людина може блукати диском усе своє життя й так і не побачити всього, — промовив Двоквіт. — А тепер виходить, є ще й безліч інших світів. Коли я думаю, що можу померти, не побачивши й сотої частини цього всього, то почуваюсь… — він замовк, а тоді додав, — ну, мізерним, гадаю. І дуже злим, звісно.

Летун зупинився за кілька кроків доцентрово від острова, створивши при цьому хвилю бризок. Там він завис, повільно обертаючись. Постать у каптурі, що стояла біля невеликого стовпа в самому центрі лінзи, помахала їм рукою.

— Краще бредіть туди, — мовив троль. — Не варто змушувати їх чекати. Приємно було з вами познайомитися.

Кожен із них отримав по мокрому рукостисканню. Коли троль трохи пройшов із ними, двоє найближчих водогидувальників на лінзі відсахнулись із виразом неймовірної відрази.

Постать у каптурі простягла одну руку вниз і спустила мотузяну драбину. У другій руці вона тримала срібний жезл, котрий випромінював ту незмильну ауру чогось, створеного для вбивства людей. Перше враження Буйвітра підкріпилося, коли постать здійняла палицю й недбало махнула нею в напрямку берега. Частина каменів зникла, залишився тільки невеличкий сірий димок.

— Це щоби ти не подумав, ніби я боюся ним скористатися, — сказала постать.

— Не подумав, ніби ти боїшся? — перепитав Буйвітер. Постать у каптурі пирхнула.

— Нам усе про тебе відомо, чарівниче Буйвітре. Ти вельми хитрий і спритний. Ти смієшся в обличчя Смерті. Твоє вдаване легкодухе боягузтво не зробить з мене дурня.

Це зробило дурня з Буйвітра.

— Я… — почав він і зблід, бо нищівна палиця повернулася до нього. — Бачу, вам усе про мене відомо, — ледь чутно завершив він і важко сів на слизьку поверхню.

За вказівками керівника в каптурі, Буйвітер і Двоквіт прив’язалися до кілець на прозорому диску.

— Якщо буде найменша підозра щодо спроби проказати закляття, — промовила пітьма під каптуром, — ви помрете. Третій квадрант врегулювати, дев’ятий квадрант подвоїти, повний уперед!

Позаду Буйвітра здійнялася стіна води й диск рвучко сіпнувся. Страх до присутнього морського троля, мабуть, змусив гідрофобів чудово зосередитись, бо диск піднявся вгору під дуже гострим кутом, а рівний політ почав, коли вже був за кільканадцять сажнів над хвилями. Буйвітер глянув донизу крізь прозору поверхню й подумав, що ліпше би він того не робив.

— Що ж, ми знову в дорозі, — радісно мовив Двоквіт. Він повернувся й помахав тролеві, тепер не більшому за цяточку на краю світу.

Буйвітер кинув поглядом на нього.

— Хіба тебе ніщо ніколи не хвилює? — він запитав.

— Ми досі живі, хіба ні? — у відповідь спитав Двоквіт. — І ти сам сказав, що вони б не завдавали собі цього клопоту, якби ми просто мали б бути рабами. Гадаю, Тетіс перебільшував. Мабуть, усе це якесь непорозуміння. Думаю, нас відправлять додому. Після того, як ми побачимо Крул, звісно. І мушу сказати, усе це здається захопливим.

— О, так, — глухо мовив Буйвітер. — Захопливо.

Він думав: «Я бачив збудження й бачив нудьгу. Нудьгувати було найкраще.»

Якби хтось із них вирішив поглянути донизу цієї миті, то помітив би незвичайну хвилю у формі літери «V», що неслася водою попід ними, а її гребінь вказував прямісінько на острів Тетіса. Та вони не дивились. Двадцять четверо чарівників-гідрофобів дивилися, та для них то був лиш іще один жах, не надто відмінний від решти рідкої страхітливості навкруги. Вони, ймовірно, мали рацію.

За якийсь час до цього охоплений полум’ям піратський корабель просичав попід хвилі й розпочав довгий повільний спуск до далекої твані. Вона була далі, ніж зазвичай, бо безпосередньо під кілем була западина Ґорунна — безодня на поверхні Диску, така чорна, глибока і горезвісна, що навіть кракени наближалися до неї з острахом, та ще й парами. У менш горезвісних безоднях риба плавала з природним світлом на голові й загалом непогано давала собі раду. У Ґорунні ж доводилося рухалися без світла і, наскільки це можливо для істот без ніг, повзати; а також випадало натикатися на дещо. Дещо жахливе.

Вода навколо корабля змінилась із зеленої на пурпурову, з пурпурової на чорну, із чорної на пітьму настільки повну, що сама чорнота в порівнянні здавалася сірою. Більшість деревини вже було розламано під сильним тиском.

Судно спіраллю пронеслося повз гаї жаских поліпів і плавучі ліси водоростей, котрі світилися млявими хворобливими кольорами. Вони черкали по кораблю м’якими холодними мацаками, доки той летів у морозяну тишу.

Щось здійнялося із мороку й лиґнуло корабель одним ковтком.

Пізніше острів’яни невеликого прикрайового атолу на своє зачудування знайшли занесеного в їхню невелику лаґуну побитого хвилями трупа бридкого морського чудовиська — самі дзьоби, очі й мацаки. Ще більше їх приголомшив його розмір, бо він був трохи більший за їхнє селище.