Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Коли ми пройшли за цією істотою під арку і спрямували світло ліхтарів на байдужу до нас групку з трьох особин, то побачили, що всі вони були сліпими альбіносами — представниками досі невідомого науці виду гігантських пінгвінів. Своїми незвичайними розмірами вони нагадували первісних пінгвінів, зображених на барельєфах Древніх, і ми майже одразу збагнули, що маємо справу з нащадками тих самих тварин, які вижили під час холодів, переховуючись у тепліших місцях під землею, де вічна пітьма позбавила їх пігментації і зору, залишивши замість очей непотрібні тепер вузькі щілини. Ми не мали сумнівів, що вони і тепер живуть десь на берегах великої безодні, яку ми шукали, і свідчили, що вона й досі існує, зігріває і слугує притулком для живих істот; це сповнювало нашу уяву незвичайними і хвилюючими образами.

Нам було цікаво, що змусило цих трьох птахів покинути звичне середовище. Стан великого мертвого міста і тиша у ньому недвозначно свідчили, що немає сенсу говорити про сезонну міграцію, а очевидна байдужість трійці до нашої присутності змушувала сумніватися, що група тих інших могла їх сполохати, коли йшла через ці місця. Чи могли вони напасти або спробувати поповнити запас м’яса коштом пінгвінів? Навряд чи ядучий, нестерпний для собак запах міг викликати таку ж відразу й у пінгвінів, адже їхні предки жили у повній злагоді з Древніми, і мирне співіснування між ними могло тривати у безодні необмежено довго. Ми пошкодували — цілком у дусі представників чистої науки, — що не можемо сфотографувати цих незвичайних істот, і, залишивши позаду їхні пронизливі крики, рушили по слідах пінгвінів до безодні, в існуванні якої більше не сумнівалися.

Незабаром ми вже спускалися довгим низьким коридором без дверей і барельєфів і зрозуміли, що нарешті наближаємося до входу в тунель. Проминули іще двох пінгвінів і чули десь неподалік крики інших. Несподівано коридор обірвався у величезній печері, і ми затамували подих, побачивши правильну півкулю діаметром добрих сто і заввишки п’ятдесят футів, розташовану, вочевидь, глибоко під землею; від неї в усі боки розходилися низькі проходи, і лиш один зяяв чорним склепінчастим отвором заввишки п’ятнадцять футів. Це і був вхід до великої безодні.

Вигадливе різьблення над головою, ймовірно, відтворювало зоряне склепіння первісного неба, під ним вешталися пінгвіни-альбіноси, чужі тут, незрячі і до всього байдужі. Чорний тунель круто спускався вниз, у невідомість, вхід до якого прикрашали химерні візерунки. Схоже, від цього таємничого отвору ішов потік теплого повітря і, як нам здалося, якихось підозрілих випарів. Яких іще живих істот, окрім пінгвінів, могла приховувати неосяжна безодня внизу, мереживо підземних ходів і велетенські гори? Ми почали підозрювати, що димок над вершинами гір, який бідолашний Лейк вважав проявом вулканічної активності, а ми помітили навколо увінчаної фортечним муром вершини, міг бути просто парою, що піднімалася з незмірних підземних глибин.

Тунель, принаймні на самому початку, був п’ятнадцяти футів завширшки і стільки ж заввишки; стіни, підлога і склепіння викладені з мегалітичних брил. Стіни де‑не-де прикрашали простенькі картуші у стилі пізнього періоду, всі конструкції та різьблення чудово збереглися. Підлога була досить чиста, за винятком хіба пінгвінячих слідів у розсипах детриту, які вели зі сферичної печери назовні, а також відбитків ніг тих інших, що вели досередини. Що далі ми просувались, то ставало тепліше, і зовсім скоро нам довелося порозстібати теплий верхній одяг. Було цікаво, чи є глибоко під водою вулканічна активність і наскільки тепла вода у тому підземному морі, яке ніколи не зігріває сонце? Невдовзі кладка поступилася місцем голому каменю, хоча сам тунель зберіг пропорції, а різьблення незмінно прикрашало його стіни. Подеколи спуск ставав занадто крутим, тож прадавні майстри вирізали у підлозі жолобки. Кілька разів ми помічали отвори не позначених на схемі невеликих бічних проходів, які, втім, не могли ускладнити нам повернення, радше навпаки — на випадок небажаної зустрічі ми могли б там сховатися. У повітрі висів дуже різкий незнайомий запах. За таких обставин наважитися увійти до тунелю було чистісіньким безглуздям на межі самогубства, проте у деяких людей жага пізнання просто нездоланна — саме ця жага привела нас до таємничої полярної пустелі. Дорогою ми зустріли кількох пінгвінів і почали гадати, скільки ще лишилося пройти. Якщо вірити вирізьбленій схемі, до самої безодні треба було йти крутим спуском близько милі, однак попередні мандри навчили нас не зовсім довіряти масштабам різьблених карт.

За чверть милі запах став просто нестерпним, і ми почали минати бічні проходи дуже обережно. Випарів, як при вході до тунелю, видно не було, але тільки через те, що бракувало контрасту з холодним повітрям. Швидко теплішало, і ми навіть не здивувалися, натрапивши на недбало кинутий і добре нам знайомий теплий одяг. Там були хутряні речі і наметова тканина, що зникли з табору Лейка; ми не стали зупинятися і вивчати, яких дивних форм надали цим речам викрадачі. Одразу після цього ми помітили різке збільшення кількості та розмірів бічних проходів і зробили висновок, що дісталися району передгір’їв, густо оплетеного мережею підземних тунелів. До незнайомого запаху додався новий, невідомого походження, але не менш відразливий — наче тхнуло гнилою плоттю і, можливо, якимись підземними грибами. Несподівано тунель став ширшим і — карти нас до цієї зміни не підготували — перетворився на простору, еліптичної форми печеру, ймовірно природного походження, з рівною підлогою, приблизно сімдесяти п’яти футів завдовжки і п’ятдесяти завширшки; величезні бічні проходи вели з неї у таємничу пітьму.

Хоча з першого погляду печера і здалася нам природною, оглянувши її при світлі двох ліхтарів, ми припустили, що виникла вона після штучного руйнування простінків між суміжними порожнинами. Самі стіни були нерівні, зі склепінчастої стелі гронами звисали сталактити, а от кам’яну підлогу наче щойно підмели — ніяких уламків, детриту чи навіть пилу. За подібних обставин така чистота здавалася вкрай незвичайною. Та ж картина була і у великих бічних проходах — скрізь, за винятком коридора, яким ми сюди потрапили, і ця обставина нас дуже спантеличила. Дивний новий запах, що домішався до попереднього, тут був надзвичайно уїдливим і майже повністю його витіснив. Щось у всьому цьому місці, в його гладенькій, майже вилизаній підлозі вразило нас навіть більше за диявольські речі, які нам довелося побачити раніше.

Вигляд найближчого проходу і великі купи посліду пінгвінів у ньому не дозволяли сумніватися — з-поміж розмаїття таких самих великих проходів ми вибрали правильний. Менше з тим, ми вирішили знову кидати папір на випадок можливих ускладнень, адже на сліди у пилюці можна було більше не розраховувати. Ми рушили далі, освітлюючи ліхтариком стіни тунелю, аж раптом застигли від несподіванки, помітивши в цій його частині суттєві зміни у різьбленні. Звісно ж, ми розуміли, що в часи будівництва