Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ступивши на огорнуте присмерком дно цього страшного циліндра — поза сумнівом, найдавнішої споруди, що потрапляла нам на очі, вік якої був ніяк не менший за п’ятдесят мільйонів років, — ми побачили, що стіна з пандусом підноситься на висоту не менше шістдесяти футів. Судячи з усього, товщина зовнішнього шару криги мала бути близько сорока футів, адже діра, яку ми помітили з літака, зяяла у нагромадженні кам’яних уламків близько двадцяти футів заввишки, її на три чверті прикривали масивні вигнуті стіни вищих зруйнованих споруд. Якщо вірити скульптурним зображенням, первісна башта стояла посеред величезної круглої площі, сягаючи висоти п’ятисот-шестисот футів, з кількома ярусами горизонтальних дисків ближче до вершини, а верхній увінчували голкоподібні шпилі. Очевидно, більша частина мурування обсипалась назовні — щасливий збіг, адже в іншому випадку пандус міг зруйнуватися і завалити башту уламками всередині. Пандус і без того був добряче пошкоджений, а от проходи на дні, схоже, нещодавно трохи розчистили.
Ми майже миттєво дійшли висновку, що незнайомці спускалися саме цим шляхом, і було б логічно нам самим піднятися нагору, вийти тим самим шляхом, дарма що ми накидали клаптиків паперу. Вхідний отвір башти був не далі від передгір’їв і нашого літака, ніж великий будинок з терасою, через який ми потрапили до міста, і всі подальші пошуки під час цієї подорожі варто розпочинати саме з цього місця. Може здатися дивним, але нас не полишали думки про можливість вирушити сюди у майбутньому навіть після усього, що ми бачили і про що здогадувалися. І вже коли ми обережно пробиралися через купи уламків у дворі великої споруди, незвичайне видовище змусило нас на мить забути про все інше.
За краєм нижньої частини пандуса, у захищеному від поглядів куточку, стояли троє зв’язаних разом саней. Це й були ті сани, що зникли з табору Лейка, але тепер вони виглядали доволі пошарпаними, їх, напевно, тягли через безсніжні каменисті ділянки землі, по уламках, переносили на руках у геть непрохідних місцях. Вони були акуратно зв’язані, а на них, стягнуті ременями, лежали такі знайомі усім нам речі: бензиновий пальник, каністри з пальним, ящики з інструментами, бляшанки з консервованими продуктами, загорнуті в брезент книжки, ще якісь клунки із хтозна чим — усе з табору Лейка. Після знайденого раніше ми якоюсь мірою були готові до такого розвитку подій, але справжній шок ми пережили, коли розв’язали один із брезентових пакунків, чиї обриси чимось нас стривожили. Схоже, як і Лейк, незнайомці цікавилися типовими видами, адже перед нами лежали заморожені тіла, добре збережені, рани на шиї заліплені пластиром, ретельно замотані, аби запобігти подальшому їх пошкодженню. Це були тіла юного Гедні та зниклого пса.
X
Можливо, хтось назве нас бездушними, якщо не божевільними, бо навіть після цієї страшної знахідки ми не полишили думок про північний тунель і безодню. Про це і мови б не було, якби особливі обставини не спонукали нас круто змінити плани. Ми накрили тіло бідолашного Гедні брезентом і приголомшено стояли над ним, неспроможні висловити бодай слово; з цього стану нас вивели дивні звуки — перші звуки, почуті після спуску в підземну частину міста з вулиць, де завивав гірський вітер, долітаючи зі своїх неземних висот. У забутому світі смерті земні, знайомі звуки пролунали так несподівано і лячно, що зруйнували залишки уявлень про космічну гармонію значно успішніше, ніж будь-які інші.
Чужинський свист не вразив би нас, адже результати проведеного Лейком розтину готували до чогось подібного, а ще наша хвороблива уява після всіх жахів у таборі змушувала у кожному посвисті вітру вчувати щось лихе, та й чого іще можна було чекати від диявольської країни одвічної смерті. На цвинтарі минулих епох і має лунати голос минулих епох. Утім, цей звук розбив на друзки усі наші глибоко вкорінені уявлення — непохитне сприйняття антарктичного континенту як пустелі, цілком і остаточно позбавленої будь-яких ознак звичного життя, на кшталт безживного диска Місяця. Почуте аж ніяк не нагадувало таємничих звуків похованої у прадавні часи диявольської істоти, чию морозну кам’яну твердість здолало полярне сонце. Натомість цей звук видавало створіння сміховинно звичайне, до якого ми звикли ще за час плавання поблизу берегів Землі Вікторії і перебуваючи в таборі у затоці Мак-Мердо; ми не сподівалися його тут почути, його просто не могло тут бути. Коротше кажучи, десь хрипко і пронизливо верещав пінгвін.
Здушений звук долинав з-під льоду, з якогось місця навпроти коридора, яким ми прийшли, — десь там був інший прохід до великої безодні. Живий морський птах у місці, від початку часів позбавленому будь-яких форм життя, міг означати лиш одне, проте спершу ми хотіли пересвідчитись у реальності цих звуків. І вони почулися знову, але цього разу, здавалося, уже з кількох горлянок. Шукаючи їх джерело, ми пройшли під нещодавно розчищену арку. Узявши, хоч і не без внутрішнього спротиву, додатковий запас паперу з брезентового клунка на санях, ми продовжили кидати папір за собою, коли денне світло залишилося позаду.
Крига зникла, підлога була всіяна детритом[133], і ми чітко бачили дивні сліди — щось тягли, а Денфорт знайшов чіткий відбиток — зрозуміло який. Ми йшли на крики, і саме десь у цьому напрямку, як нам підказували карта і компас, мав бути вхід до північного тунелю; ми зраділи, що можна пройти через цокольні та перші поверхи, без будь-яких містків. За схемою, тунель мав починатися біля підмурівка великої пірамідальної споруди, яку ми пам’ятали ще з обльоту. На наш погляд, вона чудово збереглася. Просуваючись цим шляхом, ми освітлювали дорогу одним ліхтариком і скрізь помічали безліч барельєфів, але навіть не зупинялися їх оглянути.
Несподівано попереду вигулькнув незграбний білий силует, і ми швидко увімкнули другий ліхтарик. Дивно, але пошук джерела звуків відволік наші думки від того, що могло чигати десь зовсім поруч, і змусив забути попередні страхи. Ті, хто лишили припаси у круглій споруді, могли повернутися після розвідувальної вилазки до безодні, однак ми чомусь забули остерігатися, буцім їх ніколи й не було. Біла вайлувата істота мала щонайменше шість футів зросту, однак майже одразу ми зрозуміли, що вона — не з тих, хто навідався до табору Лейка. Ті були вищі на зріст, темніші і, як свідчили скульптурні зображення, пересувались по землі швидко й упевнено, навіть незважаючи на пристосовані до підводного життя мацаки. Втім, не стану лукавити,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.