Читати книгу - "Аптекар"

поточними обставинами, шукаючи хиби в теорії, але чим більше вона аналізувала ситуацію, тим більшого сенсу все набувало. Навіть скрушний брак поступу в її ймовірних убивствах — під час третьої спроби хтось мав уже здогадатись про її систему безпеки й змінити підхід — теж почав у цьому світлі набувати сенсу. Жодних операцій ніколи не проводили, посилаючи до неї окремих осіб, яким або давали дуже мало настанов, або взагалі ніяких. Укотре проаналізувавши свої здогади, вона ставала як ніколи впевненою, що жодного полювання на неї ніколи не існувало.

І тоді вона занудьгувала.

Їй кортіло увійти на сайт Колумбійського Університету у розділ, що містив їхню програму з патології, і прочитати останні дисертації, але робити таке було небезпечно, поки відділ досі намагається її вистежити, а вона не мала сумніву, що вони намагаються. У відділі не могли відстежити будь-яку спробу будь-кого вийти на її колишні інтереси, але цей сайт був надто очевидною зачіпкою. Зітхнувши, вона наділа навушники й увімкнула YouTube, почавши дивитись відео про те, як збирати рушницю. Певно, їй це ніколи не знадобиться, але за плечима не носити.

Кевін прокинувся точно о п’ятій тридцять. Він просто сів, немов хтось повернув вимикача, щоб його увімкнути. Раз погладивши пса, він попростував до дверей. За секунду помітив на ній протигаз і рвучко спинився. І собака біля його ноги теж на мить завмер, повернувши носа в її бік, немов перевіряючи, що засмутило хазяїна.

— Хвильку, — мовила Алекс.

Вона незграбно стала на ноги, тіло досі боліло й нило, вона лише не могла збагнути, більше чи менше, ніж на початку ночі, — і скуто пройшла до дверей, аби зняти запобіжні заходи.

— Я не давав на таке дозволу, — мовив Кевін.

Вона глянула на нього.

— А я твого дозволу не питала.

Він гмикнув.

Вона очистила йому шлях усього за кілька хвилин. Знявши протигаз, вона махнула ним, вказуючи у бік дверей.

— З Богом, Парасю.

— Це тобі з Богом, — почулось їй, коли він проминав її, але він говорив надто тихо, щоб вона почула напевне. Пес пішов слідом, так швидко вертячи хвостом, що аж в очах миготіло. Вона гадала, що рецепціоніст, мабуть, о такій порі не звертатиме уваги, але їй все одно здавалось, що Кевін трохи випробовує їхнє щастя. Змагання в тому, хто голосніше горлатиме з управлінцями мотелю, навряд чи допоможе їм лишатись інкогніто.

Вона почала порпатися в харчах, що їх напередодні приніс Кевін. Рештки сендвічів не були такими апетитними, як вісім годин тому. Але вона знайшла пачку двошарового печива з вишневою начинкою, яку не помітила вчора. Вона доїдала друге печиво, коли повернувся Кевін із собакою.

— Хочеш подрімати кілька годин? — спитав він.

— Якщо ти не проти кермувати, я б знову поспала в машині. Краще нам дістатися туди, куди ми їдемо.

Він раз кивнув, потім пройшов до ліжка й слабко штурхнув брата. Простогнавши, Деніел повернувся на спину, закриваючи голову подушкою.

— Чи так уже це необхідно? — спитала.

— Ти ж сама сказала, що краще вже рушати. У Денні завжди западала кнопка дрімоти.

Кевін рвучко прибрав подушку з голови Деніела.

— Їдьмо, малий.

Деніел здивовано кліпав очима кілька секунд, потім вона побачила, як змінився його вираз обличчя, коли він раптом усе згадав, збагнувши, де він і чому. Так прикро було дивитись, як його сни, розсипавшись на порох, зникали безвісті, зіткнувшись із новою дійсністю після пробудження. Його очі бігали по кімнаті, поки він не побачив її. Вона спробувала зробити так, щоб її вираз обличчя став заохотливим, але через понівечене обличчя будь-яка зміна виразу, схоже, була марною. Вона спробувала дібрати слова, які б зробили світ для нього менш тьмяним і страшним.

— Печива? — запропонувала.

Він знов кліпнув очима.

— Ууу, давай.

Розділ 12

Алекс безпечна домівка не сподобалась.

Вони дістались туди надвечір. Вона проспала в дорозі майже чотири години. Їй не хотілось навіки лишатись у нічній зміні. Тому вона прокинулась, щойно вони з’їхали з автобану на двосмугову дорогу, а потім на нерівний вужчий шлях, аж поки нарешті не виїхали на однобічну ґрунтову стежину — назвати її дорогою було б завеликим компліментом.

Певно, що її важко знайти, але щойно знайшовши… виїзд з неї лише один. Вона б ніколи не залишилась мешкати у такому глухому куті.

— Спокійно, кілере, — мовив Кевін, коли вона дорікнула. — Нас тут ніхто не шукатиме.

— Треба було змінити номери.

— Я подбав про це, поки ти хропіла.

— Та ти й не хропіла, — тихо мовив Деніел.

Тепер він кермував, а Кевін направляв.

— Але ми справді зупинились на звалищі й поцупили кілька справжніх номерів.

— Отже, ми тут у пастці, сидимо у глухому куті, а тим часом пан Сміт прямує у Вашингтон, — пробурмотіла вона.

— Тут безпечно, — гаркнув Кевін тоном, який ясно показував, що час припинити дискусію. — Тому не треба ходити по моїй домівці, розставляючи пастки.

Вона не відповіла. Бо робитиме, що їй заманеться, коли його не буде вдома.

Принаймні, його оселя розташовувалась осібно від сусідів; вони їхали брудною стежиною хвилин п’ятнадцять, не зустрівши жодного сліду живої душі. Отже, супутні збитки будуть невеликими, якщо з якоїсь причини вона відчує потребу в тім, щоб спалити все дощенту.

Вони під’їхали до високої брами, обабіч якої простягався укріплений паркан з товстої сітки, увінчаної спіралеподібним колючим дротом. Паркан простягався так далеко праворуч та ліворуч, що вона не могла побачити, де він завертав чи закінчувався. Біля брами була дуже загрозлива табличка ХОДУ НЕМАЄ з приписом унизу, на якому ЗАХОДЬТЕ НА ВЛАСНИЙ СТРАХ І РИЗИК. ВЛАСНИКИ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ ЗА ПОШКОДЖЕННЯ ЧИ ШКОДУ, ЗАВДАНІ ВНАСЛІДОК ПРОНИКНЕННЯ НА ТЕРИТОРІЮ.

— Слабенько, — мовила вона.

— Але свою роботу виконує, — відповів Кевін.

Добувши з кишені футляр для ключів, він натиснув на кнопку. Брама розчинилась, і Деніел заїхав усередину.

Вона б мала здогадатись, що його безпечна домівка буде такою передбачуваною.

Ще за кілька кілометрів, немов у мареві, постав будинок, тьмяно-сіра двоповерхова споруда, що височіла у прозорім тумані над жовтою травою. Поодинокі темні миршавенькі дерева додавали галявині хоч якоїсь текстури. А над усім цим чисте-чистісіньке синє небо, що простягалось до нескінченності.

Вона ніколи не почувалась добре на плато Великі Рівнини. Мабуть, через те що занадто довго мешкала в місті. Вони давали відчуття такої незахищеності… і без’якорності. Немов сильний вітер може знищити все, куди сягає око. Мабуть, у цій місцевості раз на два роки саме так і відбувалось. Вона щиро сподівалась, що зараз не пора торнадо.

Решта