Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

— І я вирішив зосередитися не на банальній компаративістиці, де всі ті відомі порівняння Антонича, скажімо, з Лоркою. Чи там із кількома поляками: з Важиком, з Ґалчинським, зі «скамандритами». А, ще іноді згадують Рільке, бо Антонич переклав один його вірш. Не дуже добре переклав, зрештою. Але мені йшлося про те, щоб віднайти Антонича в контексті тодішньої західної філософії — Тейяра де Шардена, Ясперса, Гуссерля, в контексті сюрреалізму Бретона, в контексті, якщо вже про поетів говоримо, то не тільки Лорки чи Рільке, а й, скажімо, долучити Рембо, долучити Бодлера, долучити Аполлінера, тобто французів. Ну й от мені з формальних причин цю тему трошки змінили, тому що така в нас вона вся наскрізь формалізована, та освітня галузь. І мені сказали: «Ми філологи, і в нас у темі не може бути слова “філософські”! Це інший шифр спеціальності! Давайте переформулюємо». То я змінив: не «філософсько-естетичні концепції модернізму», а «літературно-естетичні». Хоч усе одно розглядав загальне філософське тло. Для мене було важливо відразу ж домовитися з усіма, що я розумію під модернізмом. Працював над цим — які ознаки, де він починається й чому. Бо починається він, за моєю концепцією, у другій половині XIX сторіччя, одночасно зі «смертю Бога», а розквітає на початку XX, разом з усіма колосальними змінами в пізнанні світу: Айнштайн, Фройд, Склодовська-Кюрі та аналогічні наукові революції, які перевертають позитивістську картину буття. З одного боку, смерть Бога через Ніцше, тобто відмова від традиційного релігійного стрижня. З іншого боку: «Але якщо нема Бога, то є лиш матерія, оцей стіл, сума моїх відчуттів цього стола!». Й тут виявляється, що цей стіл не стіл і що все розлетілося на кавалки, на безкінечні часточки. Тобто модернізм виник як наслідок відразу кількох світоглядних зламів. Плюс соціальні катаклізми: Перша світова, революції, диктатори, тоталітаризми. Така дуже цікава (і доволі кривава) каша. І вся та епоха, за моїм підходом, завершується десь у середині XX сторіччя. Антонич не тільки за часом, але й за рівнем свого мислення і своєї творчості належить уже до пізнього, розвинутого, до розквітлого модернізму. Отаке згрубша я хотів у тій дисертації показати. Мені здається, в цьому багато нового було на тодішньому українському тлі.

— Що в нього було такого антисовєтського, що його так замовчували, якщо не сказати забороняли?

А: — Я думаю, вірш «Слово до розстріляних» — це був прямий відгук на сталінські розстріли, зокрема після процесу СВУ 1934-го.

— Фактично всі галицькі письменники про це писали.

А: — І ще «Слово про Альказар». Але воно так само антисовєтське, як і антиреспубліканське, якщо маємо на увазі іспанських республіканців. Бо Антонич у ньому начебто оспівав фалангістів і підтримав Франко. Хоч насправді він там не проголошує жодного політичного гасла. Однак занурюється в естетику великої сучасної битви. В естетику масового кровопролиття. Якщо така має право на існування.

— Та за бажання там можна було знайти апологетику фашизму зі всіма наслідками.

А: — А вона випливала тільки з того, що він виніс у заголовок той Альказар, тобто фортецю, про яку було відомо, що навколо неї точилися кровопролитні бої, а утримували її, власне, франкісти. І що вірш про незламність тої фортеці. Отже, він, дуже умовно кажучи, начебто став на бік захисників Альказару, тобто франкістів-фаланґістів. Свого часу в нас побутувала така байка, що нібито один з Антоничевих рядків про Альказар величезними золотими літерами і, ясна річ, в іспанському перекладі виписаний на меморіалі загиблих у громадянській війні. Там, де вони поховали на спільному цвинтарі одних і других. Я ніколи не мав нагоди це перевірити, хоча чув таке ще у свої студентські роки. Й тоді робилося зрозуміло, чому «Слово про Альказар» не пройде в нас жодної цензури. Й чому Антонич «антирадянський».

— Якщо говорити про центральноєвропейську літературу, то можна сказати, що Антонич був представником цієї регіональної групи? Чи він поза регіональним поділом?

А: — Не можна, на мій погляд, жити в цій частині світу, бути тут письменником і не належати до цієї категорії. Тобто ти можеш писати про яку завгодно Океанію, Полярію, як він писав…

— Але пункт візи буде звідси?

А: — Він буде хоча б від того, що це інша естетика — саме такий різновид сюрреалізму чи його власного, Антонича, імажинізму, якого більше ніде не зустрінеш. І це сформульовано, варто додати, однією з мов цієї території. Це не писалося французькою чи шведською.

— Сашко, а що ти думаєш про оцей москвоцентричний погляд на літературу, який транслюється у нас ще з радянського часу і до сих пір? Тобто він може виглядати києвоцентричним, але в тлі києвоцентричності закладається, що Київ є вторинним стосовно Москви, що все йде звідти. Отож, питаю, чи не варто міняти цю точку зору, вводити в українську літературу біполярність, вводити контекст центральноєвропейської української літератури?

Б: — Радянський погляд був який? Такий, як сформулював антирадянський Орвелл: в єдиній родині республік-сестер усі літератури були рівні, але російська — рівніша. Бо вона вже належала до великих світових літератур. Тільки не перепитуй мене, що таке велика література…

А: — Найбільша — це та, яка китайською.

Б: — Ага, у них 500 тисяч — це пробний наклад, щоб зорієнтуватися, піде книжка чи не піде. Менше з тим. Росія справді дала кількох письменників, яких читають у цілому світі. Не Пушкіна, який «російське все», бо для решти світу Пушкін нічого не значить. Але Толстой, Достоєвський, Чехов — це загальновизнані імена. З наших, як не крути, нікого так не знають у світі, як їх.

— І все? Чи є ще якісь імена російської літератури, що звучать у світі?