Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Одначе прискіпуватися чи допитуватися далі дівчина не стала.

За матір’ю до кімнати ступив Григір. Він підсунув крісло на коліщатках до ліжка, сів і, зчепивши долоні в замок, заговорив до доньки. Спершу попросив пробачення та запевнив, що приймає Руту такою, якою вона є, потім сказав щось про те, що визнає свої помилки та віднині Рута може на нього покластися. Далі дівчина не слухала та лише мовчки тупилась у стелю над ліжком. Коли батько затих, Рута також попросила пробачення. Вона почула все, що хотіла, і знала, що на цьому слід поставити крапку, але спокуса вжалити його виявилася надто великою, і під кінець, нагородивши Григора крижаним поглядом, дівчина додала, що їй насправді дуже жаль, що такому чудовому татові дісталася така не гідна його донька.

Григір ошелешено роззявив рота. Щось промайнуло в його скаліченому погляді, проте він не встиг вичавити із себе жодного слова. Аміна, стиснувши його плече, примусила чоловіка підвестись і ледь не силоміць вивела з кімнати.

Того самого вечора Рута вперше та востаннє розмовляла з матір’ю про спробу самогубства. Розмова була короткою. Дівчина запевнила, що з нею все гаразд, вона втнула дурницю, проте усвідомила це й не має наміру повторювати; наголосила, що не вважає за потрібне чекати, а тому писатиме ЗНО на додатковій сесії; насамкінець попросила Аміну більше цю тему не порушувати.

Мати, не перебиваючи, вислухала її, кивнула й тим самим надміру офіційним тоном промовила (наче з листочка зачитала) банальності, які раніше озвучив Григір: ми тебе любимо, розуміємо, як тобі було погано, тепер усе зміниться. Слухаючи, Рута роздивлялася матір. Здавалося, за останні десять днів Аміна постаріла щонайменше на десять років. Щоки обвисли, колись яскраві очі згасли від болю, а блискуче волосся сплуталося й потьмяніло. Руті стало її жаль. Вона розуміла, що тінь доньки-самовбивці відтепер вічно тягнутиметься за матір’ю. Ніхто ж не з’ясовуватиме, що трапилося, більшість звинувачуватиме саме Аміну, а не її. Це ж вона доньку так виховала, хіба ні? Рута розчулилася, їй раптово захотілося якось підбадьорити чи хоча б заспокоїти матір, але вона не знала, що додати, і тому похнюплено мовчала. Зрештою затихла й Аміна. Розвівши погляди в різні кути, вони безмовно просиділи чверть години, аж поки Рута не відчула потребу залишитися на самоті.

– Ма, я поспала б.

Аміна кивнула. Під час останнього сеансу психотерапевт чітко застерегла, чого не слід робити. Ніякої «змови мовчання» – про самогубство можна й треба говорити. Далі – запевнити Руту, яка вона важлива та потрібна, не тиснучи, втім, на почуття вини. І найважливіше – у жодному разі не організовувати тотальний контроль. Рута повинна відчути, що батьки будь-якої миті готові її підтримати, проте ніхто не стоятиме над нею, стежачи, щоб вона знову нічого собі не заподіяла. Тож дівчина здивувалася, коли мати підвелася й, побажавши на добраніч, покинула кімнату.

Затамувавши подих, Рута прислухалася, чи мати часом не причаїлася під дверима. Через хвилину, переконавшись, що Аміна справді пішла, дівчина накрилася легкою ковдрою і, згорнувшись калачиком, відвернулася до стіни. Її обличчя опинилося за лічені сантиметри від сіро-блакитних шпалер із примітивним геометричним візерунком, які Рута ніколи не любила.

Спати насправді не хотілося. Дівчина лежала, втупивши нерухомий погляд у стіну, й ні про що особливо не думала. Раз по раз на поверхню свідомості спливало щось пов’язане з Індією – спогади немовби прожектором вихоплювало з темряви, але Рута, насупившись, гнала їх геть. Думки на трохи перескакували на екзамени, а потім знову поверталися до сестри. Якоїсь миті, аби відігнати з-перед очей обличчя Індії, Рута зосередилася на шпалерах. Вона добре пам’ятала, коли вони з’явилися. Майже три роки тому, після того як сестра поїхала на навчання і їхня спільна кімната перейшла в одноосібне володіння Руті (до того сестри ділили кімнату, проте спала Рута на дивані в залі). Після від’їзду старшої доньки Аміна вирішила зробити в дитячій ремонт, і Рута пригадувала, як спочатку зраділа. В якомусь підлітковому серіалі вона надивилася кімнату з чорними стінами й натякнула матері, що була б дуже не проти, якби вони з татом зважилися на щось подібне. Темні стіни, темні меблі, темна постільна білизна. Рута вже уявляла, як хизуватиметься цією крутизною перед Іванкою Бадалян, однак батьки не стали її й слухати. Аміна, попри те що шпаклювання могло обійтися дорожче, була не проти відмовитися від шпалер, проте Григір, коли почув про фарбування стін у чорний, зміряв дочку таким поглядом, наче вона була несповна розуму, а за тиждень приволік додому п’ять рулонів тиснених шпалер такого кольору, ніби вони вже вилиняли на сонці, і з візерунком таким нудним і вбогим, що від самого позирку на нього Руту хилило на сон.

Напевно, дівчина перебувала в стані, який сприяв зацикленню, бо, спохмурнівши, не змогла викинути цю історію з голови. Особливо яскравими були спогади про день, коли вона, Аміна та Григір поверталися до Рівного після того, як відвезли Індію до Тернополя. Дорогою додому Аміна запропонувала заскочити на ринок і всім разом обрати шпалери. Рута пам’ятала, як шалено калатало її серце, коли вона, переминаючись з ноги на ногу неподалік входу до речового ринку, збиралася на силах, щоб сказати матері, що вона проти шпалер. Пам’ятала спершу насмішкуватий, потім презирливий і зрештою розлючений погляд батька. Пам’ятала, як зневажала себе через те, що не наважилася.

Заплющивши очі, Рута длубала пальцем ненависні шпалери, аж поки не впала в неспокійне забуття…

37

…і перенеслася в той самий день, про який думала перед тим, як заснути.

Ранній ранок останньої неділі серпня 2016-го. Статники всією сім’єю збиралися до Тернополя.

Сонце зійшло півгодини тому. То була ідея Григора – вирушити якнайраніше, щоб хоча б дорогою вперед не знемагати від спеки, але глибока вранішня блакить зникала просто на очах, небо, неначеб розжарюючись, швидко набувало білуватого відтінку, і Рута, навіть не дивлячись на батька, відчувала, як наростає його роздратування. Весь попередній тиждень Інді перебувала в стані хворобливого піднесення та цілими днями тільки й торочила про переїзд і життя в Тернополі. Напередодні вони з матір’ю півдня вантажили до багажника батькової «мазди»