Читати книгу - "Українське письменство"

Нема у Старицького спочатку і еквіритмічності, обов’язкової для перекладача. Перекладаючи, власне, переспівуючи сонет «Do Niemna», він допускає, «ничтоже сумняшеся», амфібрахії; в перекладі Чайлд-Гарольдового прощання дає теж довгі, як порівняти з первотвором, чотири- та тристопові амфібрахії; некрасовську «Музу» переганяє на шестистопові хореї, а «Гамлета» на п’ятистопові, якими переказував сербські народні думи; в присвяті «Фауста» мало того, що зміняє стопу, але ще не видержує строфи (октави), а уривки з байронівського «Мазепи» дає в анапестах. Проте пізніше, в перекладах дрібніших лермонтовських та некрасовських віршів («Ночевала тучка золотая», «Горные вершины», «Що не рік, то зменшаються сили») та деяких речей Пушкіна він підіймається дуже високо, так, що пізнішому критикові дає змогу поставити їх вище од багатьох пізніших перекладних праць. Зіставмо його переклад лермонтовських «Горных вершин» з перекладом В. Мови, і ми віддамо йому повну перевагу: