Читати книгу - "Українське письменство"

В перекладі Старицького цікаво відзначити: 1) більшу увагу до ритмічно-синтаксичних особливостей первотвору (однакове побудування речень; дотримування цезур: «Почекай ║ небавом»; ті самі анафори: Не курить за ставом, / Не тремтять листи»). 2) Разом з тим Старицький краще віддає евфонічність лермонтовської поезії. Досить майстерно грає він звуковими повторами: н, м, л. Напр., «По німій долині / Морем стала мла». Ці здобутки Старицького, як перекладача, підіймають його над півтравеститорами доби Гулака-Артемовського і над переспівувачами на зразок Руданського, що хоче орудувати тільки засобами народної пісні. В історії нашого віршового перекладу Старицький, як і Куліш, стоїть на вступі до третього періоду, коли поети наші дають переклад в повному розумінні слова, не знижуючи тону, не вводячи народно-поетичного колориту, пильнуючи ритму та евфонії ориґіналу.

В зв’язку з перекладами Старицького стоять і ориґінальні його речі — їх стиль та жанрові особливості.

Уже в другій частині збірки «Із давнього зшитку» знаходимо 24 переклади з Некрасова (в тому числі «Муза», «Марина солдатська мати») і 13 перекладів із Лєрмонтова (в тому числі «Пророк» та «Родовище»). З Некрасова взято речі, на яких базувалася його слава поета-громадянина; значна частина пушкінських та лермонтовських віршів, як і пізніші переклади надсоновських речей, припадає так само на громадянську лірику. В дусі і напрямі перекладеного матеріалу і в ориґінальних речах Старицького виявляється нахил в бік громадянської декламативної лірики. Одні з його поезій являють собою віршовані спічі, тости («На Новий рік», «До молоді», — надто перше, з його прекрасним розподілом матеріалу межи поодинокими строфами), некрологи та ювілейні згадки («На смерть Ковалевського», «На смерть Кониського», «На спомин Котляревського»), нарешті, рефлексії та монологи («Нива», «Редакторові», «Учта» «На проводи Драгоманову» і т. п.). Франко закидав цим поезіям деяку пайку риторизму, але цей закид стосується не до самого Старицького, а до всього цього жанру поетичного, починаючи від «Ямбів» Барб’є, «Châtiments» Гюґо, «Последнего новоселья» та «Думки» Лєрмонтова, кінчаючи Старицьким і багатьма речами самого Франка.

Переклади вплинули і на інтимну лірику Старицького. Народна пісня, як ми вже згадували, дала йому небагато. Більше, здається, значили для нього старі романси. Романсові форми у Старицького зустрічаються незрідка («Ніч яка, Господи», «Не сумуй, моя зоре кохана», «Стою я похмурий і думку гадаю»), але без того витончення, якого досягла романсова форма, скажімо, у Фета, правдивого її майстра на ті часи (в 80-х рр. виходили його «Вечерние огни»). Мелодика романсів Старицького доволі проста. Він не користується ні повтореннями строф, ні рефренами, як пізніші українські романсисти (Вороний, Олесь). Не свобідні його речі і від сентиментальності старих поетів (його романс «Стою я похмурий» нагадує своїм початком петренківське: «Дивлюсь я на небо і думку гадаю»).

Послужив йому деяким дороговказом у галузі чистої лірики і Гайне. Популярний в російській поезії, завдяки численним перекладам М. Л. Михайлова, Вейнберга тощо, Гайне з своїми ліричними мініатюрами в українській поезії був іще новиною. Із наших поетів переклав його «Сосну» (під назвою «Сни») Руданський, перекладав О. Навроцький, але те, що опубліковане з його спадщини, дає змогу прийти до висновку, що Навроцький зовсім не відчував своєрідності Гайне, переробляючи його на кшталт народних пісень:

Дещо подібного єсть і в Старицького (напр., його переклад із Гайне «Снилась мені дівчинонька»), але в цілому його курс на Гайне взятий глибше. На гайнівський зразок пробує Старицький давати часом свої варіації та переробки. Так, наприклад, в поезії «У пишному салоні» ліричний, так мовити б, — узел взято з одної із відомих поезій Гайне. За чайним столом точиться пуста розмова, висловлюються не варті найменшої уваги думки, і тільки одна молода дівчина, обраниця серця, могла б озватися на ту тему тямущим, компетентним словом. Тільки у Гайне тема тієї пустої розмови — кохання, а у Старицького — громадські настрої молоді…

Гайне допомагає українському поетові запровадити форму ліричної мініатюри з певним «загостренням» наприкінці — несподіваним жартом, дотепною грою слів, парадоксом або просто зумисним зниженням тону. Такі у Старицького ориґінальні його поезії: «Чом не весел, мій соболю», «Як з тобою ми спізнались», поезії, що намічають шлях, яким пішла ціла фаланга пізніших поетів: Самійленко («Її в дорогу виряджали»), Леся Українка, Кримський («По піску золотому»), Старицька-Черняхівська, Чернявський та інші.