Читати книгу - "Українське письменство"

своєю освітою; почав дописувати до російських газет; містив українську поезію та прозу в «Основі», «Черниговском листке», львівському «Слові» та «Галичанині»; брав участь в організації недільних шкіл, для яких випустив українською мовою «Прописі» (1862) та «Арихметику, або Щотницю» (1863). На початку 1863 р. Кониського вислано у Вологду, а потім у Тотьму; з огляду на захитане здоров’я йому пощастило добитися дозволу жити у Воронежі, Бобринці і нарешті Катеринославі. Року 1872-го оселившися в Києві, Кониський носиться з планами українського видавництва, бере участь у газеті «Киевский телеграф», складає план історично-літературної хрестоматії. В 1873 р. разом з Пільчиковим бере участь в організації Львівського наукового товариства, переправляючи за кордон досить великі суми, які пішли на купівлю друкарні. Р. 1881-го в журналі «Семья и школа» він підіймає питання про українську мову в первісному навчанні і тоді ж випускає альманах «Луна» (1881). Реакція 1880-х рр. підкосила багато замірів Кониського. Р. 1885-го йому загрожувало нове заслання під закидом українського іредентизму. Все це звертає всю увагу Кониського на Галичину. Разом з Антоновичем він стає прихильником угоди з поляками, намагаючись вибороти якнайбільше простору для українського громадського та культурного життя і для скріплення цієї позиції відновляє р. 1888-го журнал «Правду». Невдача угоди, як політично-громадського кроку, знову звернула увагу Кониського на суто культурні справи. Він обстоює реформу Тов. ім. Шевченка на наукову організацію і друкує в її Записках свою велику біографію Шевченка, яку випускає потім у Львові двома томами (1898, 1001). Взагалі «щодо довгості та інтенсивності участі Кониського в галицькому житті» його можна поставити зараз же після Драгоманова. Умер Кониський на запалення легенів 29 листопада 1900 р.

Літературна спадщина Кониського дуже велика. Перше місце в ній посідають повісті: «Юрій Горовенко» (1885 р. вийшов у Русько-українській бібліотеці; 2-е вид. — «Сяйво», К., 1928, з докладною статтею П. К. Волинського), «В гостях добре, а дома ліпше», «Семен Жук та його родичі». Мало знані в російській Україні, ці повісті мали велике значення для розвою белетристики в Галичині. На думку М. С. Грушевського, в Галичині 60—80-х рр. Кониський був «чи не найважнішим із українських письменників».

Чимало важила в свій час і критична та історично-літературна робота Кониського. Варт відзначити його статті про «Хмари» Нечуя-Левицького («Правда», 1875), про «Твори» Ієремії Галки («Правда», 1876), відчити з історії українсько-руського письменства у «Світі» (1881, ч. 1, 2, 8, 10; 1882, ч. 14), рецензія на книгу Петрова («Зоря», 1884) та «Біографічні нариси» у «Ватрі» (1887). Все це завершається великою двотомовою біографією Шевченка, що в полегшеному вигляді одночасно вийшла і по-російськи (Одеса, 1898).

Як поет, Кониський виступив уперше в «Черн. губ. ведомостях» за 1858 р. В 1861 р. на сторінках «Основи» (в статті про проводи труни Шевченкової на Україну) видрукувано його вірш на похорон Шевченка, що здобув собі популярність і покладений був на музику. Починаючи з 60-х рр. поезії Кониського друкувалися у «Правді», «Зорі» та по альманахах. Частину їх автор зібрав і випустив невеличкою книжечкою «Порвані струни» (стор. 56+2) у Житомирі р. 1886-го під псевдонімом Яковенка. (Взагалі поезії свої Кониський підписував, як і більшість своїх речей, псевдонімами: Перебендя О., Верниволя Ф., Сирота, К. О. Я., Сирота з України, Полтавець, Яковенко тощо). Критичної літератури про Кониського як поета нема ніякої; статті, що починають тепер потрохи про Кониського з’являтися, торкаються здебільшого його як одного з виразників української громадської думки.

З біографічних матеріалів про Кониського згадаєм: 1) некролог Матушевського—Єфремова, К. ст., 1901, І, ст. 125—130; 2) там же, ст. 131—151, бібліографічний покажчик його творів В. Доманицького (з пропусками, і досить великими); 3) некролог Франка — ЛНВ, 1901, І, ст. 46—47; і 4) М. С. Грушевський — Зап. н. т. ім. Шевченка, т. XXXIX, 1901, І, ст. 1—14. Некрологи Кониського по інших органах — див.: К. ст., 1904, І, III, стор. 51—52, 190 (друга паґінація).

Павло Чубинський. Видатний етнограф. Син небагатого дідича з м. Борисполя Переяславського повіту на Полтавщині, народ. 15 січня 1839 року. Учився в Київській 2-й гімназії, а потім на юридичному факультеті Петербурзького університету. Р. 1862-го висланий в Архангельську губернію, де перебув до р. 1869-го, працюючи там секретарем статистичного комітету, редактором «Губернских ведомостей» та урядовцем особливих доручень. Там же, з доручення Вільно-економічного та Географічного товариств, досліджував хліборобство та торгівлю по північних ріках (Півн. Двина та Печора). Р. 1869-го став на чолі етнографічної експедиції в Південно-Західний край, дослідивши також і українську колонізацію в губерніях Седлецькій, Гродненській, Мінській та на Бессарабії. Труди експедиції зложили 7 великих томів записів з додатком статейних матеріалів (В. Б. Антоновича, К. П. Михальчука та О. Ф. Кістяківського). З заснуванням у Києві Південно-західного відділу Географічного товариства Чубинський став його секретарем. Характеристику наукової роботи Чубинського можна знайти в статті О. Кістяківського (К. ст., 1884, VIII) та в III томі «Истории русской этнографии» Пипіна. Поетична діяльність Чубинського порівнюючи незначна. Продебютувавши на сторінках «Основи» під псевдонімом Павлусь, Чубинський не пішов далі інших поетів-основ’ян, всупереч твердженням М. І. Петрова в його «Очерках ист. укр. литературы XIX ст.». Невеличка збірка його поезій «Сопілка» вийшла в Києві р. 1871-го.

Після закриття Південно-західного відділу Географічного товариства Чубинський служив у Петербурзі, в міністерстві шляхів. На початку 80-х рр. занедужав, а 14 січня 1884 р. помер у Києві.

Василь Мова. Син козацького сотника з Стародерев’янківського куреня (тобто слободи, «станицы») на Кубані. Народ. 1 січня 1842 р. на батьківському хуторі над «Солодким лиманом». Учився в Катеринодарській військовій гімназії, а потім (на військовий кошт) у Харківськім університеті. Спочатку був на філологічнім факультеті, потім переписався на юридичний і скінчив його «кандидатом прав». Викладав три роки літературу у Катеринодарській дівочій школі («Маріїнській гімназії»), а далі був судовим слідчим (з 1872 р. приблизно), мировим суддею і, здається, головою з’їзду мирових суддів. (Принаймні в листі до Кониського з р. 1883-го узиває себе «предсідателем»). Умер у Катеринодарі 1 червня 1891 р.

Перша поезія Мови (власне, уривок, та ще й з помилкою в авторовім імені: «козак В. М. Мова») видрукувана в квітневій книзі «Основи» за 1861 р., стор. 36 (другої паґінації) — при Кулішевій статті «від редакції» до початкуючих авторів, «що стали слати з усіх кінців України, з-над Дністра і Дунаю, з Одеси, Криму, Чорноморії й Кавказу, із Москви, Астрахані і з інших сторін, — хто на що змігся».