Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Дитя песиголовців 📚 - Українською

Читати книгу - "Дитя песиголовців"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дитя песиголовців" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 77
Перейти на сторінку:
не проїхало жодної, навіть найроздовбанішої машини. Чепурун мовчав із якоюсь приреченою рішучістю, було ясно, що він першим не заговорить, хоч стріляй.

Марта стріляти не збиралася й робити нічого не хотіла: сам винний, думати треба головою, так-так, саме головою, а не чим попало!

Обабіч дороги стояли розпатлані, вологі кущі, листя в них було найрізноманітніших кольорів, від помаранчевого до яскраво-червоного. Марта навіть замилувалася цій грі барв, от, сказала собі, хоч би скільки ти бурчала, хай би як жалілася на життя, а все-таки тут гарно. Всупереч тому лайниську, яке ми влаштували, — дуже гарно.

Потім вони вийшли до кладовища. Тут давно нікого не ховали, і церкви теж не було — один погорілий кістяк. Її спалили, здається, за часів останнього дракона, а наново відбудовувати не взялися: не було для кого. Чуряни вже майже вимерли, кожен другий будинок стояв позабиваний, у деяких влаштовували собі лігво лиси й куниці, на горищах удень спали сови, а в поштових скриньках кублилися миші-крихітки. Чепурун ще років три-чотири назад обожнював вибиратися до прабабці із ночівлею на кілька днів, він повертався з гігабайтами світлин, а якщо вдавалося — і з трофеями: кігтями, пір’ям, пару разів — із черепами якихось великих гризунів.

На кладовищі вся ця «Вайльд пленет» напевно теж роїлася та вирувала, але зараз, наприкінці вересня, ті, хто міг залялькуватися, згорнутися клубочком чи полетіти на південь, так і зробили. Тут лишилися тільки пожухла трава, сухостій та могили.

І Марту це цілком влаштовувало.

Вона пішла вздовж кам’яних надгробків. Чепурун — чи то з делікатності, чи продовжуючи дутися, — ще більше відстав.

Мамину могилу вона знайшла без проблем. Завжди так було: щось усередині, під серцем, спрацьовувало безпомилково, наче в Марту взяли і вживили компас.

Вона зупинилася біля іржавої огорожки, яку пообплітав плющ. Плита майже сховалася під плетивом трав. На літері «В» сиділа крихітна кумка, дивилася в нікуди і здавалася вирізаною з темного дерева.

Вибач, що давно не навідувалася, сказала мамі Марта. Знаю, що це свинство і що жодні справи його не виправдовують.

Я, сказала вона, забуваю. Весь час забуваю. Наче до вісімнадцяти ти молода, а потім бац — і починаєш старішати. Старішати і забувати. Я пам’ятаю, як ти сміялася, твої улюблені жести, в якій спідниці ти любила ходити, що обожнювала морозиво з горіхами і шоколадними крихтами… І я абсолютно не пам’ятаю тебе саму. Як людину.

Я ледве не повірила, що ти-справжня взагалі мені примарилася. Що я вигадала тебе — ну, як діти вигадують уявних друзів чи якісь безглузді виправдання тому, що сталося, — тільки б не зізнаватися самим собі в правді. В тому, наприклад, що з ними ніхто не хоче дружити. Чи в тому, що їхня мама насправді була не звичайною жінкою, а чудовиськом із головою собаки, із хвостом, шерстю, кігтями; чудовиськом, яке говорило собачою мовою й було не проти поласувати людятинкою.

Маячня, еге ж? А вони майже змусили мене повірити. І минуло ж усього п’ять років відтоді, як тебе не стало. А я… мені знадобився альбом зі старими знімками, щоб упевнитися…

Уявляєш, мамо?! Я певний час справді в це вірила! Не знаю, як дивитимуся в очі бабусі Дороті. Хоча — це ще величезне питання, чи побачу я бабусю Дороту. Еліза хоче, щоб ми поїхали з Ортинська. Я проти, але, якщо чесно, розумію, що, може, доведеться…

Ох, ма, ще одне. Еліза… я розповідала тобі про неї, але вона виявилася не зовсім такою, як я собі уявляла. Вона… я сподіваюся, ти не образишся, якщо я скажу…

— Марто, — тихесенько покликав Чепурун.

Вона обернулася, роздратована. І вже коли оберталася, зрозуміла: Бен не відволікав би її даремно. По-перше, образився же, по-друге, не така він людина.

Він стояв біля чиєїсь безіменної могили — там плити взагалі не було, тільки невисокий пам’ятник у вигляді янгола, що розпустив свої шкурясті крила. Голову янгол давно втратив, місце сколу щедро заросло білястим лишайником — і зараз цей лишайник уминали, зривали кігтями дві лапи з величезними шпорами.

Зауваживши, що Марта дивиться на нього, власник лап стрепенувся. Витягнув шию вгору і вперед, у горлі в нього заклекотало, гребінь налився багряним, пір’я настовбурчилося — пишне, наче вимазане сажею, на хвості — із червонястими вкраплинами.

— Не роби різких… — прошепотів Бен.

Півень урвав його гнівним, пронизливим лементом і плесканням крил — з боку здавалося, наче в янгола виросла друга пара і тепер пам’ятник намагається злетіти.

Перш ніж Марта встигла відповісти, півень перестрибнув на кривеньку яблуньку, що притулилася на самісінькому краї кладовища. Гілки під ним захиталися, кілька яблук з глухим стукотом упали в кропиву. Вона стояла тут стіною — неймовірно висока, по плечі дорослій людині. Ціле поле кропиви, подумала Марта, наче хтось навмисне її засівав і вирощував.

Півень тим часом потоптався по гілці, влаштувався зручніше й затих — тільки стежив за Мартою і Беном лютим жовтим оком.

— І навіщо ґвалт влаштовувати, — сказала Марта з таким собі легким недбальством. — Один стрьомається, інший дере горлянку… Що ви з ним не поділили, Чепуруне?

— Пір’я, — повідомив раптом голос з-під яблуньки. — Бенедикт хотів навчитися гарно писати від руки — і для цього йому знадобилися пір’їни. Про те, що їх слід висмикувати в гусаків, він, звісно, не знав.

— Та це коли було… — протягнув Чепурун.

— Не так уже й давно, — відрубав голос. — А в півнів, любий мій, довга пам’ять.

Невисока, зібгана постать вийшла з-під яблуньки — і в першу мить Марта вирішила, що це півень-скандаліст перетворився на стареньку. Та ні, він і далі сидів на гілці й нахиляв так і сяк голову, спостерігаючи за своїм покривдником. А от прабабця цього покривдника, наче нічого й не сталося, рушила до гостей.

До недавнього візиту Марта її жодного разу не бачила: пані Ліза рідко навідувалася до міста, а в Марти не було причин їздити в Чуряни. Під час минулого візиту вони перекинулися кількома малозначними реченнями, добридень/до побачення, навідуйтеся, дітки/дякую, неодмінно. Бен у дитинстві прабабцю обожнював, та чим старшим ставав, тим скептичніше про неї відгукувався. Наче йому було незручно, що вона взагалі існує на світі отака: скоцюрблена, зі зморшкуватим, м’ятим обличчям, із сухенькими ручками, у запраній сукні й древніх шкіряних черевиках. Прабабця його ніяковості не помічала, клопотала з приводу свого обожнюваного Бенедикта, загодовувала смаколиками, намірялася розчесати йому волосся, пришити відірваний ґудзик, розпитувала про успіхи у школі… А він, хоч би скільки вовкував на неї при друзях, все-таки справно носив гостинці, вбиваючи по дві години на дорогу туди-назад.

Зараз, дивлячись на стареньку, Марта вперше подумала, що, може, в Чепуруна були приводи для того, щоби відморожуватися. У себе на подвір’ї пані Ліза виглядала хоча й не дуже свіжо, та цілком доглянуто. І поводилася

1 ... 47 48 49 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"