Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Владислав не мав жодного пояснення тому, що сталося зі смертною дівчиною. Він стільки років прожив, і йому все ще було не достатньо знань про власний світ. Те, що смертні мали магічну енергію було цілком нормальним, в кожного рівень був різним, але те що продемонструвала Яна, його насторожувало. Її резерв був не просто переповненим до країв, її емоції вивільнили енергію, яка могла по силі зрівнятися з деякими істотами.

Чим більше Роріксон проводив часу із Левіною, тим більше вона його цікавила. Владислав не міг собі більше брехати й прикриватися підвіскою, смертна дівчина справді його цікавила.

«Можливо щось пішло не так, коли я її врятував?!» — задавався він питанням, — «чи могла моя сила щось в ній змінити?! Втручання моєї магії, якою я з нею поділився, не могла ж в ній щось активувати, чи могла? Маячня, я лише намагався підтримати її життєву енергію! Це не могло так радикально вплинути на смертну людину!Чи все-таки могло?»

Його питання лишалися без відповіді. Секунди просторової магії, тепер для Владислава тягнулися вічність, особливо коли обіймаючи Яну, він відчував стукіт її серця.

Не сказати, що Владислав відчував жаль чи співчуття до Яни, зрештою вона була для нього пересічною смертною людиною, і все ж щось в середині нього сиділо і поїдом його гризло. Це була незрозуміла злість на долю, яку він не міг змінити.

Щойно вони опинилися в його будинку, Роріксон майже відразу насупив брови, насторожившись. Яна цього разу перенесла переміщення з легкістю, вона навіть не втратила рівноваги.

— Щось не так? — запитала Левіна, коли хазяїн будинку надто напружився.

— Тихо! — напівпошепки відповів Владислав, повільно розвертаючись до дверей.

Яна спостерігала як мускулисті руки Роріксона почали спалахувати зеленуватим яскравим полум'ям, а навколо його пальців явилися дрібні різні руни, що кружляли мов живі стрічки. Чаклунство сутінковому мисливцю давалося легко, і Яна не могла відвести погляду. Магія лякала і в той самий час це було чимось неймовірним для неї.  

Владислав нахилився уперед корпусом, відводячи руки назад, міцно стиснувши їх у кулаки. Його бойова стійка насторожувала Яну.

— Залишайся позаду. Вразі небезпеки тікай!

— Що ти маєш на увазі…

Яна не договорила, зупинилася на півслові, почуття страху, що паралізувало, пробирало її до самих кісток. Її кінцівки знову закам'яніли, а тіло зовсім не слухалося.

В одну мить величезні темно-бордового кольору дерев’яні двері перетворилися на друзки, розлітаючись по всій кімнаті. Страшно було зовсім не від знищеної частини дверей, а від того, хто був причиною розрухи.

У дверному отворі стояв людиноподібний вовк.

— Перевертень! — вирвалося у Левіної, яка змогла лиш руками прикрити рот.

 Чудовисько мало людські очі, вилиці які плавно переходили у вовчу пащу з гострими зубами-іклами. Довге злегка хвилясте волосся прикривало його чоло і густі чорні брови, з верхівки виднілося два загострені вуха. Його шия, прес, груди були покритті негустою шерстю на відміну від спини, що була повністю заросла. Грайливо розмахувало великим вовчим хвостом, впевнено стоячи на двох задніх кінцівках чудовисько посміхалося дивлячись на Владислава.

— Грегоріус!

— Владиславе, не можу сказати, що не радий тебе бачити, — вовчий вищир відблискував ідеальною білизною.

Привітання довго не тривало. Гучний видих перевертня, а наступної хвилини чудовисько зірвалося місця, швидко насуваючись до Роріксона. Атака мисливця і його здобичі практично були направлені один на одного в лоб.

Коли чоловічі руки зчепилися з кігтями перевертня, різниця в зрості була надто помітною, чого не можна було сказати про силу. Яна спостерігала за тим, як ні чоловік, ні чудовисько один одному не поступалися.      

— Думаєш, чи зможеш мене перемогти?! Заклинання, що запечатує, не позбавляє мене магії, у мене було достатньо часу, щоб її накопичити! — прогарчав перевертень.

Роріксон не став відповідати супернику. Перевертень скористався хвостом, завдавши удару, а після, не чекаючи ні секунди, нахилився до Владилава й різко розкрив пащу, рвучи плоть мисливця, наче якусь тканину.

— Арх... — глухий стогін вирвався з губ Роріксона, коли гострий біль пронизав його тіло.

— Дідько би тебе подер, псина ти смердюча! — на все горло закричала Яна.

Левіна знала, що її можливості у суничці мінімальні, але стояти в стороні не змогла. З усією можливою силою вона накинулась на перевертня, б’ючи його кулаками. Перевертень відреагував на неї, але не став ні відштовхувати, ні блокувати. Перевертень мовчки дивився на смертну жінку в повному спантеличені.

Скориставшись замішанням суперника, Роріксон міцніше стиснув руками лапи ворога, після чого жбурнув чудовисько прямо до зруйнованих дверей.

— Не погано! — Владислав підморгнув Яні і та відразу ж почервоніла від такого прояву уваги.

Перевертень спритно підвівся, струснувся, наче нічого й не сталося, і швидким бігом попрямував до Левіної, яка тим часом втратила пильність через сутінкового мисливця. В її вухах чутно було лише відлуння власного серця.