Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Артефактор посміхався Йовілі так солодко та дивився на неї так пильно, що в неї не залишилося сумнівів – він чудово знає, що це вона. 

 – Поняття не маю. Але чи не дивно звинувачувати людину, яка скористалася вже існуючою прогалиною у захисті? Ви ж не хочете сказати, що у палаці живуть більш сильні і талановиті чаклуни і артефактори, ніж ви та інші маги на службі її величності?

Сорен подивився на Йовілу чи не здивовано. Він гмикнув собі під носа і знову опустив артефакт на землю, повертаючись до неї лицем. 

 – Ви мене вражаєте, Йовіло. Ви і ваша непробивна наглість. Я думаю, за інших обставин ми могли би легко подружитися, але зараз ви створюєте мені надто багато проблем. 

 – Ну, припустимо, деякі я навпаки – допомагаю вирішувати. 

 – Припустимо. Але я не впевнений, що користь компенсує шкоду. 

 – Взагалі-то я не маю приносити користі. Я наречена його високості, якщо ви раптом забули.

 – Ненадовго, якщо я маю що тут сказати, – промимрив собі під носа Сорен, але Йовіла однаково почула його слова. Втім, вона не стала на них реагувати: Сорен міг говорити, що хотів, але вирішував усе не тільки він, але ще й принц та королева. У Йовіли були всі шанси пройти на третій етап відбору. 

 – Ви мені краще скажіть дещо інше, – промовила Йовіла. – Чому поїхала Лана Вільгейм?

Всього на мить на лиці Сорена промайнув невизначений вираз, але він зник так швидко, що Йовіла не встигла його зрозуміти. Уся грайливість і веселість зникла з його обличчя, і він підібрався і знову став таким кам’яним і байдужим, як тоді, коли Йовіла вперше його побачила. 

 – Звідки мені знати, панно Квітко? Учасниці вільні покидати відбір тоді, коли самі того забажають, і я не міг і не хотів зупиняти панну Вільгейм, якщо вона вирішила більше не боротися за серце принца. І вона мала на це досить непогану причину, – додав він після паузи. 

Йовіла тільки підняла брову на Сорена. Невже він вважав її дурепою?

 – Так могла би зробити будь-яка інша наречена, але не Лана. Ви ж чудово знаєте обставини її життя, чи не так? Я впевнена, і десять отруєнь не злякали б її так сильно, як перспектива повернення до монастиря. – Йовіла глибоко вдихнула. Вона кілька разів говорила з Ланою – недостатньо часто, щоб вони стали хоча би приятельками, але вона дещо знала про дівчину. Та й не треба бути провидцем, щоб розуміти, що відбір наречених був єдиним шансом Лани Вільгейм на нормальне, хоч трохи вільне життя. 

 – Розумію ваші занепокоєння, панно Квітко, та чому ви звернулися з цим до мене? Повірте, я не вмовляв Лану Вільгейм покинути відбір. 

Йовіла зіщурила очі. Вона була схильна думати, що Сорен і справді цього не робив. Та про те, що він не мав жодного стосунку до її раптового від’їзду, артефактор брехав. 

 – Що ж, тоді послухайте, що я вам розповім. Можливо, це допоможе розкрити ще одну загадку відбору. Після першого ж балу сталося дещо, що мене вкрай занепокоїло. Якби я була трохи менш зацікавленою у перебуванні на відборі, я би, певно, замислилася над тим, щоб його покинути. Це було видіння – неприємне і відверто страшне, – Йовіла бачила по сореновому лицю, що він збирався щось сказати. – І перш ніж ви спробуєте переконати мене у тому, що я бачила галюцинації – я знаю, що вони спіткали не одну мене, але й кількох інших учасниць відбору, які зрештою його і покинули. І також я знаю, що ви знаєте про це більше, ніж говорите. 

Головний артефактор закусив губу і тяжко зітхнув. 

 – Йовіло, ви лізете туди, куди точно не варто. Можливо, вам варто було дослухатися до своїх бажань і все-таки покинути відбір. І якщо ви не зробите цього самостійно – повірте, я докладу руку. Не пройде і тижня, як вас тут більше не буде. І наостанок – я вам щиро, щиро раджу не лізти в це далі. Перш за все – заради вашої власної безпеки. 

Сорен говорив так серйозно, як Йовіла ще не чула раніше. 

 – Це погроза? – запитала вона, але вже не звучала так впевнено, як раніше. 

 – Так. 

Після цього Сорен знову підняв в руки артефакт і повернувся до Йовіли спиною. Як би вона не хотіла знову почати сварку з ним, або хоча би розмову, щоб дізнатися ще хоч трохи інформації, вона все ж взяла себе в руки і попрямувала геть розлюченим швидким кроком. Їй ні до чого було злити Сорена ще сильніше – вже вистачило того, що він пообіцяв викинути її з відбору на наступному ж випробуванні, яке мало статися вже через день.

Вона попрямувала до гуртожитку з рівною спиною, стискаючи пальцями папери, що мала відправити Кіру. У маленькій кишеньці кінчики її пальців торкнулися холодної поверхні – дзеркала, що їй подарував брат і що вона постійно носила із собою. На мить їй стало легше; артефакт наче служив нагадуванням про її минуле життя, яке все ще існувало за стінами палацу, і до якого вона повернеться незалежно від результатів відбору. 

Коли вона повернулася до гуртожитку, Аніт Канська та інші наречені все ще вишивали свої подарунки принцу, тож Йовіла не стала заходити всередину. Вона зазирнула назад, у садочок із альтанкою, і здалека помітила Акулину. Та перш ніж Йовіла встигла зробити хоча би крок в її бік, вона почула тихе акулинове насвистування, і та почала танцювати – між лавами та столами, на кам’яних плитах старої альтанки.