Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 16.2. Розмова

Тимур

– Вибач, як тебе звати? – я винувато запитав у дівчини навпроти.

– Станіслава, – гірко всміхнулася вона.

– Це ж чоловіче ім’я, – я підозріло подивився на неї.

 – Знаю, – вона зашарілася й опустила очі вниз. – Та ти скажи це моєму батьку, який все життя хотів сина, а народилася я і він почав виховувати в мені чоловіка, почавши з імені.

– Якийсь він у тебе дивний.

– І дуже суворий, – зітхнула вона. – Друзі називають мене Стасею, або ж Тасею. Якщо тобі так буде зручно…

– Ти хочеш зі мною дружити? – поставив очевидне запитання.

– Не знаю.

– Отже, Тасю, мені здається, що ти хочеш позлити батька, захищаючи мене?

– Що ти? Зовсім ні. Я просто намагаюся, на скільки це можливо, допомогти тобі, – вона взяла серветку зі столу та почала теребити її в руках.

– Навіщо?

– Ще з першої зустрічі ти здався мені совісним хлопцем, але дуже сумним. Ніби пізнав забагато горя.

– Як не дивно, ти мені теж такою здалася.

Але про те, що відтоді дівчина постійно в моїх думках та перед моїми очима, я не сказав. Не бачу сенсе відкривати свою душу для Тасі. У неї є хлопець. Мені закрита дорога до її серця.

В дівчини дзвонить телефон, але вони відхиляє виклик. Через пару хвилин дзвінок повторюється і та ж сама ситуація.

– Вибач.

– Та нічого страшного. Поговорила б.

– Не хочу.

– Може, кави? – запропонував. Судячи з розмови, нам є про що поговорити і це швидко не відбуватиметься.

– Не знаю. Якщо і ти хочеш, то я складу тобі компанію.

Я пішов замовити каву до барної стійки. Поки бариста готував наші напої, я спостерігав за Тасею. Красива, щира, чесна, порядна захисниця. Таку я повинен захищати, а не вона мене. Проте вона не моя. Мені до неї зась.

Дівчина щось швидко друкувала в телефоні. Певно, своєму хлопцю щось писала, давала відповідь, чому не відповідала на дзвінки. Хтозна. Мені немає до того діла.

Я забрав каву та прийшов до нашого столика. Тася заблокувала телефон та поклала його на край стола. Дивно, чому не може поговорити, якщо це важливо. Я ж не забороняю. Мені геть байдуже до того, з ким вона буде розмовляти. Ага… Байдуже. Оманюй, Тіме, сам себе.

– Дякую, – сказала та пригубила перший ковток з чашки. – Розкажи, будь ласка, щось про себе.

– Що саме? Чого ти ще не знаєш? Ти ж читала моє досьє.

– Мені здається, що там недостовірна інформація.

– Справді? Скажи це своєму батьку. Я впевнений, що він тобі надасть усі докази.

– Тимуре, не будь їжаком. Ти не такий.

– Вибач.

Звідки вона знає, що я не такий? Невже це читає на моєму обличчі?

– Отже, тобі дуже потрібні гроші, якщо ти йдеш на такі країні міри? Чому ти не знайдеш собі роботу?

– Наче це можлива через те кляте досьє у твого батька, – фиркнув я.

– Тобто тебе ніхто не хоче брати на роботу, через…

– Так. Через судимість. Давай будемо називати речі своїми іменами. Ніхто не хоче заводити справу з таким, як я.

– Але ж ти не такий… – сказала вона, ніби заглядаючи в саму душу.

Дивно те, що Тася мене абсолютно не знала, але була впевнена, що насправді я не злочинець. Дуже дивна річ.

– Яка кому різниця? Працедавці заглядають у базу, бачать, що є кілька судимостей і все. Відмовляють. Інші взагалі чують моє прізвище й одразу проганяють. Всі про мене знають. Дякуючи твоєму батьку.

– А хіба не можна судимість анулювати?

– Можна. Але цього ніхто не хоче робити. Хто я такий? Син президента? Ні, я звичайний пересічний громадянин, яких мільйони.

– А чому б тобі не змінити місто? Чому не виїхати звідси? Не почати все спочатку?

– Буде те ж саме.

– Але ж тобі потрібно жити… і жити на щось…

– Ага. І лікувати матір, – ляпнув я перш, ніж подумав.

– В тебе хвора мама? – дівчина округлила очі, дивлячись на мене зі здивованим поглядом.

– Так, хвора, – відповів, хоч і не бажав, щоб тепер вона співчувала мені чи ще гірше – жаліла.

– Вибач, я не знала. А що з нею?

– Онкологія, – нікуди вже правди діти. Все одно б проколовся.

– О, боже… – прикрила вона рота рукою.

Ну от, тепер точно буде мені співчувати. А я цього не хочу.

– Вибач, мені треба йти, – встав з місця, не бажаючи далі продовжувати розмову.

– Ми ще зустрінемось? – схопила мене за руку і дивиться благаючими очима знизу вверх.