Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Ви чули, що сталося? — скрикнув він, підбігаючи,— Чули? Пол Вілсон щойно привіз новину з Джонсборо.

Чарлз був такий захеканий, що тільки це й спромігся вимовити. Вона нічого не відповіла, мовчки дивлячись на нього.

— Містер Лінкольн оголосив набір солдатів до війська... тобто добровольців. Сімдесят п’ять тисяч!

Знов цей «містер Лінкольн»! Невже чоловіки неспроможні думати про справді серйозні речі? А цьому дурникові здається, що її аж так дуже збентежать витребеньки містера Лінкольна, коли серце у неї розбите, а добре її ім’я знеславлено!

Чарлз дивився на Скарлет в усі очі. Обличчя її було біле як крейда, а примружені очі блищали мов смарагди. Він ще ніколи в житті не бачив, щоб дівчачі очі горіли таким вогнем.

— Ой, я такий незграба,— озвався він.— Я б мав це обережніше вам сказати. Я забув, які жінки вразливі. Даруйте, що я вас так стривожив. Вам не погано, ні? Може, води подати?

— Ні, не треба,— промовила Скарлет, спроквола всміхаючись.

— То, може, сядемо на лавочці? — запропонував Чарлз, беручи її під руку.

Вона кивнула, і він обережно допоміг їй спуститися з веранди й провів через травник туди, де під найбільшим дубом біля входу в будинок стояла чавунна лавка. «Які чулі й тендітні ці жінки,— подумав він,— вже на саму згадку про війну й знегоди ладні знепритомніти!» В цю хвилину він відчув приплив мужності і став удвічі турботливішим, коли допомагав Скарлет сісти. Чудний вигляд дівчини вразив Чарлза, а ще її бліде обличчя променилося такою незвичайною вродою, що серце у нього гарячково затріпотіло. Невже її збентежила думка, що він може піти на війну? Ні, це вже занадто неймовірно. Але чому вона так дивно приглядається до нього? І чому тремтять у неї пальці, коли вона бгає ними мереживну хустинку? І густі чорні вії — вони тріпочуть, як то буває у знепокоєних і закоханих дівчат,— він не раз читав про таке у романах.

Чарлз тричі кахикнув, марно силкуючись видушити з себе хоч слово. Її зелені очі дивились на нього так пронизливо, що аж прошивали його наскрізь, і він мусив одвести погляд убік.

«Він має силу грошей,— промайнуло у неї, думки її почали складатися в план дій,— живе в Атланті, і у нього нема батьків, які досаджали б мені. І якби я оце зараз одружилася з Чарлзом, Ешлі побачив би, що я за ним зовсім не упадаю, що то я тільки дражнилася. А Душку це просто приб’є. І вона повік не знайде іншого жениха, і всі сміятимуться з неї до знемоги. І Мелані я теж допечу — вона ж так любить Чарлза. І Стю та Брентові так само...— Скарлет не дуже розуміла, чому їй треба допікати близнюкам — хіба тому, що в них такі в’їдливі сестри.— Ото їм закрутить у носі, коли я стану власницею особняка й приїжджатиму сюди в гості у розкішній кареті з купою нових туалетів. І більше вже ніколи-ніколи ніхто не насміхатиметься з мене».

— Це, звичайно, означає, що доведеться воювати,— спромігся нарешті сказати щось Чарлз.— Але не журіться, міс Скарлет, за місяць буде вже по всьому, ось почуєте, як вони у нас завиють. Ще й як завиють! І я будь-що-будь мушу взяти в цьому участь. Ото тільки жаль, що з балом сьогодні не дуже вийде, бо у Джонсборо призначено збір Ескадрону. Тарлтони вже подались оповістити всіх. Для дам, звісно, це велика прикрість.

Скарлет зронила тільки «О!», не знайшовши чогось кращого, але й цього виявилось достатньо.

Поволі до неї верталося самовладання, вона вже могла думати більш виважено. Почуття її немов прибило інеєм, здавалося, що тепер їй уже ніщо не зігріє душу. Чом би й не вийти заміж за цього симпатичного палкого хлопця? Він не гірший від кого іншого, а їй же тепер взагалі байдуже. Їй уже довіку буде байдуже, хоч би вона й до ста років дожила.

— Я тільки ніяк не надумаю, чи податися в Південно-Каролінський легіон містера Вейда Гемптона, а чи в міську охорону Атланти.

Вона знову зронила «О!», очі їхні зустрілися, і помах її вій вирішив його долю.

— Ви будете чекати на мене, міс Скарлет? Це було б для мене блаженство — знати, що ви чекаєте на моє повернення після перемоги! — З затамованим подихом він дожидався відповіді, дивився на кутики її уст, уперше помітивши складки навколо них і думаючи, як приємно було б поцілувати ці уста. Долоня Скарлет, вогка від поту, втислася в його долоню.

— Я не хотіла б чекати,— сказала вона, і очі її повилися млою.

Він сидів, розтуливши від подиву рота, і стискав їй руку. Спостерігаючи за ним з-під опущених вій, Скарлет відсторонено подумала, що він скидається на зчудоване жабеня. Затинаючись, він силкувався щось пробурмотіти, і то стуляв рота, то розтуляв, а лице його знов покрилося багрянцем.

— Невже це правда, що ви любите мене?

Вона мовчки втупилася собі у коліна, а Чарлз, тільки-но бувши в захваті, раптом збентежився. Може, чоловікові не годиться таке запитувати в дівчини. Та й, може, дівчині не заведено на таке відповідати. Через свою несмілість ніколи раніше не бувавши в подібних ситуаціях, Чарлз розгубився і не знав, як повестись. Його поривало кричати, й співати, й цілувати Скарлет, стрибати по траві, а тоді розповідати всім, і чорним, і білим, що вона його кохає. Але він усього лише так міцно стис їй руку, аж її персні боляче вп’ялися в тіло.

— То ми скоро й одружимося, міс Скарлет?

— Умгу,— відказала вона, перебираючи згортки сукні.

— Може, нам влаштувати весілля в той самий день, коли й Мела...

— Ні! — хутко озвалась вона, зловісно бликнувши на нього очима.

Чарлз побачив, що знову зробив помилку. Кожна дівчина хоче мати власне весілля, щоб не ділитися ні з ким своїм тріумфом. Яка вона мила, що прощає йому всі його недогляди! От якби-то вже звечоріло, він набрався б духу, й поцілував їй руку, і сказав усе те, що жадає сказати!

— То коли ж мені поговорити з вашим батьком?

— Чим швидше, тим краще,— відповіла вона, маючи надію, що він таки перестане тиснути їй руку й не доведеться його про це просити.

Чарлз схопишся на