Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Червоні плями там, де груди.

Широке розплющені очі — в них справжній переляк.

Кобзар помітив очевидне. Те, на що до нього ніхто не звернув уваги. Білий колір волосся Наталі Малахової — не рідний, не справжній.

На фото, знайденому в базі даних «Ольвії», дівчина мала каштанове волосся.

— Пори року, крім літа, мають жіночий рід. Ось чому мої образи жіночі, та для літа все теж дуже умовно. Добре лягає в композицію, — Верига говорив, уже остаточно захопившись. — Дивіться далі, — палець перемістився у правий верхній кут. — Ця дівчина — символ весни. Тому зелена.

Галя Чуднівська.

Волосся пофарбоване в салатовий колір.

Насправді вона — білявка.

Сукня теж світло-салатна.

Червоні плями спереду.

— За весною настає літо, — Андрій показав на праве нижнє фото. — Рухаємося за часовою стрілкою, як бачите. Ця пора року свого кольору не має. Погодьтеся, влітку суміш кольорів, іноді як какофонія в музиці.

— Ніколи не думала над цим.

— Тепер будете, — кивнув Верига, — Я вибрав для літа жовтий. Навіть жовтогарячий.

Люду Токмакову, шатенку, пофарбували в ядучо-помаранчевий.

Такого ж кольору сукня.

Саван, це точніше.

— Нарешті, осінь. Конфлікт кольорів із літом. Теж багато жовтого. Але чим завершується будь-яка осінь? Скажете?

— Зимою.

— Дотепно, — очі за скельцями окулярів не посміхалися. — Як листя остаточно спадає з дерев, настає непевна пора. Міжсезоння. Все довкола похмуре. І — чорне.

Інна Жарова.

Натуральна блондинка на першому фото, брюнетка — тут.

Але сукня-саван світло-сіра.

На чорному не видно кривавих плям.

— Отже, ми з вами пройшли всі пори року. Не забуваємо — йде війна. А війна — це кров і смерть. Тому в мене підкреслено: пори року міняються, як призначено природою. Війна ж лишається незмінною. Молодість і смерть.

Останнє промовив з ноткою пафосу.

— Справді, символічно, — Вірі дедалі важче було стримувати себе. — Оце... Кров, я так розумію...

— Несправжня, — відповів спокійно. — Я пояснив моделям свій задум. Ніхто не відмовився від певної театралізації.

— Моделі професійні, я правильно розумію?

— Професіоналки не цікавлять, — Верига наморщив носа, показуючи, наскільки. — Часто запрошую дівчат, як то кажуть, з вулиці.

— Знайомитесь на вулицях?

— Не обов’язково. Дуже буквальне сприйняття. І я, і Яна часто буваємо на різних виставках, прийняттях, інших мистецьких заходах. Сюди теж приходять цікаві. Лишаємо візитки. Бажаючі приходять до мене в студію й охоче позують.

— Я б могла?

У погляді Вериги зблиснуло щось нове.

— Чому ні? Хочете спробувати — ласкаво просимо. Карток при собі не маю, та Яна...

— Ніколи ще не була в ролі моделі.

— Раптом сподобається.

— У вас студія тут?

— Вдома. Я живу за містом. Контраст щодня: з лісу в мегаполіс і назад. Якщо справді забажаєте, я організую, аби вам допомогли приїхати.

— Я на машині.

— Коли так, нема проблем узагалі. Щоправда, в мене така традиція, коли працюю — келих шампанського. Моделі не професійні, їх розслабляє. Після спиртного за кермо не сідають.

— Нічого. Я доросла дівчинка, — Віра сказала це так грайливо, як могла. — Мене не треба штучно розслабляти. Та й з кермом після келиха впораюсь.

— Це якщо келих один.

— О, Андрію, ви вже зібралися мене напоїти? Ми ж не пиячити збираємося.

— Поки що, Вірочко, ми взагалі нічого не збираємося робити.

— Якщо пропозиція серйозна, подумаю. За умови, що не вмовлятимете позувати голою чи фарбуватися в зелений колір.

— Домовились. Може, хочете кави? З вами цікаво, подивитесь інші роботи. Я скажу Яні...

Віра легко взяла руку Андрія Вериги в свою.

— Не треба. Моя цікавість уже погамована. І потім, ця ж робота тут центральна, — вона стояла до витвору спиною, без бажання повертатися й знову дивитися на мертві обличчя. — Побачила те, що ви хотіли. Ви праві.

— У чому?

— Тобто, Яна права. У мене, як і в неї, спершу шок, потім — сильні враження.

— Маю надію, позитивні.

— Ох, Андрію. Звідки бути позитивові, коли йде війна.

Віра вже не знала, як правильно вийти з розмови, аби її завершення не виглядало втечею.

— Добрий день! — почула щебет Яни.

Верига озирнувся на вітання.

— У вас нові відвідувачі, — легко посміхнулася Віра. — Ви популярні. Хтось ще прийшов отримати шок.

— І очиститися, — додав Андрій Верига. — Прошу пробачити, піду до людей. Візитку в Яночки справді візьміть. Пропозиція серйозна.

7

— Ой, — тихо промовила Зоя.

Довгенько бродив, нарізаючи кола й думаючи, як би краще проскочити у «Фільтр» непоміченим. Фіксував знайомих таксистів, хтось їхав, хтось нудився й курив. Час ішов, виграти його хоч як не випадало. Тому Кобзар вирішив не морочити собі голову. Чому на нього повинні звернути увагу...

Натягнув нижче на очі плетену шапочку, куплену по дорозі сюди.

Перекинув сумку через плече, впоперек тулуба.

Зняв із запобіжника пістолет у кишені.

Розрахував точно: на мужика, котрий зранку квапиться в заштатну кафешку на міській околиці, ніхто не зважав. Люди довкола мали свого клопоту, аби стежити, хто там біжить похмелитися, щоб світ довкола перестав обертатися. Такі самі дядьки сиділи всередині, теж перейняті здоров’ям і процесом лікування наслідків учорашнього.

Ставши перед стійкою, шапку не зняв — Зоя й так упізнала.

— Ненормальний, — вичавила. — За тебе вже менти питаються кілька днів.

— Так скажи, де я.

— Не знаю, Олеж, і знати нічого не хочу. Чеши звідси, Їй-Богу. Не маяч.

— Поговорити треба.

— Нічого мені не треба, почув? — буфетниця перейшла на голосний шепіт. — Тут хлопці подейкують: Олежа в розшуку, по телевізору показували. Десь стріляли, когось убили. А він собі спокійно ходить.

— Не спокійно, Зою.

— А щоб я була спокійна, щоб спокій тут взагалі був — давай-давай, паняй. Подалі звідси.

— Як не піду, що робитимеш? Поліцію гукнеш?

— Мужиків з вулиці.

— Егеж. Там усі свої. Чи вже ні? Ви разом мене зв’яжете, поведете до найближчого відділку здавати?

— За язик себе вкуси.

— О, бач, — Кобзар видихнув, нахилився до Зої ближче. — Піду й не прийду більше, осьо тільки ти мені щось розкажеш.

— Нічого я тобі не розкажу!

— Навіть не питаєш, про що?

— Не моє діло. Олеж, говорила завжди: моя робота — наливати людям горілку.