Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сестри крові 📚 - Українською

Читати книгу - "Сестри крові"

422
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сестри крові" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 89
Перейти на сторінку:
на сповіді.

— Питайте, всьо вповім.

— Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?

Жінка ошелешено відходить, але Айзек просто цвіте, він навмисне мене запровадив на Ринок, аби я побачила, який він популярний.

— Заки мене не було, Айзеку, ви піднялися на неабиякі висоти.

— Е, та я дуже хутко все хапаю. А во — покрутився коло пана дохтіра, і вже сам даю поради, а панові дохтіру від того тілько легше.

— А то чим легше?

— О, ви не знаєте, скільки різних дурнів хочуть стати медиками! Та то катастрофа! І чіпляються до пана аптекаря, аби їх учив. Ну, тоді я беру на себе їхню науку. Ось, наприклад, на Шевській мешкає швець, що має сина, страшного лінюха. Шевської роботи вчитися не хоче, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтіром. Швець прийшов до пана аптекаря та й просить, аби той взяв його сина на науку. Пан аптекар терпляче пояснює, що лікарем так раз-два стати не можна і що на це треба багато зусиль. Але то не помагає. Швець щодня приходить і просить. Ну, і тоді на сцену виходжу я. Беру того хлопця, він кілька днів носить за мною різні причандали і помагає то те, то се. Аж ось приходимо до хворого, який лежить на ліжку і стогне, бо його болить живіт. Я питаю, що він їв, той розповідає, а далі кажу, що хотів би побачити, що з нього вийшло. Господиня витягає з-під ліжка горщик, повний лайна. Я з поважною міною беру від неї горщика, уважно оглядаю, принюхуюся і підсовую під ніс учневі. Але той сахається, крутячи носом. Тоді я беру шмат лайна на палець, кручу перед очима і кладу до писка. Хлопець вирячує очі від жаху. А я спокійно жую лайно і розмірковую, який діагноз поставити. А тоді кажу: «Щось не доберу. Ану ти ще спробуй». А він іно то зачув, то затулив руками писка і вилетів стрілою з хати.

— О, Господи, Айзеку! Що ж то було?

— Та що — звичайні тушковані меланцани, як називають їх італійці, або по-турецьки патлажани[41]. Ми з тими господарями наперед про це домовилися.

— Патлажани? Це мені нічого не каже.

— Та в нас їх віддавна купці зі Сходу привозять, але ще мало хто використовує. А пан аптекар дуже їх любить, навіть більше за м’ясо. От я вам днями приготую. Але не повірите — маю страшних заздрісників. Декому я відбиваю пацієнтів. Ото вони зібралися і вирішили з мене покпити. Прийшли цілою кумпанією і кажуть, що один з них захворів на рідкісну хворобу. Вони зібрали консиліюм, але не знайшли ради. «А що з ним є?» — питаю. Тут той «хворий» вповідає: «Вже кілька днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не розпізнаю». Я не довго думаючи, по хвилі кажу: «Зачекайте. Буде вам лік». Йду за хату, де в нас кози пасуться, набираю козячого посліду, загортаю його в капустяний листок і вертаюся до пацієнта. «Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки тричі на день, добре пожуєте і зап’єте кисляком». А той: «Можна вже?». — «Чому ні?» «Хворий» розгортає капустину, підморгує своїм колегам і кладе на язик три кульки. Коли його зуби розжували «ліки», врешті до нього доходить, що це послід. «Тьфу! — кричить. — Та то свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!» — «Ну, бачите, які це добрі ліки! — кажу я. — Відразу і смак у писку з’явився і правду розпізнали».

Мене розсмішила ця історія, а Айзек тішився, мов дитина, що йому вдалося мене розважити. Мабуть, помітив мій гнітючий настрій. Повернувшись із прогулянки, я застала Лукаша з Рутою за виготовленням мікстур. Працювали вони вправно й злагоджено, але, побачивши мене, нагадали, що нас чекає Йоган. Мені й самій баглося поспілкуватися з ним та довідатися, що там з Големом. Я перевдягнулася в ловецький одяг і була готова. Уже починало смеркати, коли ми рушили на Знесіння в компанії незмінного Айзека, озброєного дубцем. Лукаш мав шпагу й пістолі, я теж прихопила пістолі та шпагу. Брами міста були зачинені, але потаємна фіртка, з обох боків густо оповита диким виноградом, яку нам раніше показав Франц, все ще існувала.

Палац уже здалеку зблискував вогнями, там відбувалася весела гулянка, чулися постріли й вигуки. Коли ми наблизилися, то й справді там щось святкували. На вогні на великому рожні смажили вепра, лилося рікою пиво, і незнайомі мені люди співали та обнімалися. Нас зустрів дуже веселий Йоган, вигукуючи:

— Нам вдалося! Вдалося!

— Що саме? — запитала я.

— Голем нарешті заворушився всіма своїми членами! Ще трохи й встане!

Ми неодмінно запрагнули побачити це диво, і він нас повів до своєї лабораторії. На столі, як і раніше, лежало це неоковирне глиняне чудовисько. Воно було непорушне, та щойно Йоган поклав йому до вуст клаптик паперу з таємним словом, воно почало піднімати руки й ноги й намагалося звестися, хоча це йому поки що не вдавалося, але вже підводило голову й глипало своїми великими пулькатими очима й навіть ворушило губами. Налюбувавшись досхочу цим видовищем, Йоган висмикнув у нього з вуст картку, і чудисько знову завмерло.

— Ще день-два й все буде гаразд, — потирав руки Йоган. — А тепер ходімо до мого кабінету й поспілкуємося.

До нас прилучилися Франц і Ульріх. Слуги принесли вино й сир, а потім ще й вепрове м’ясо й різної ярини.

— Їжте, — припрошував Йоган, — скоро настануть важкі часи, як нас візьмуть в облогу. Тоді вже буде не до бенкетів. — Відтак звернувся до мене. — Юліано, що тобі відомо про Великого Інквізитора? Чому він приперся до Львова?

— Не знаю. Можливо, причиною є «Біблія диявола», яка начебто зберігається в бернардинах і про яку мене розпитувала королева Христина. Гадаю, Анрієта мусить знати більше.

— Мені Франц про Анрієту оповідав. На жаль, вона зникла з міста. І ніхто не знає, куди поділася.

Я могла б розповісти, що нас і цьому вчили, як зникати й не потрапляти на очі.

— Вона шукає принца Хуана, — пояснила я. — А якщо він подався до козаків, то й вона мусила туди рушити.

— Очевидно. Але дивно, що так швидко розчинилася. Тут вона виходить з корабля,

1 ... 47 48 49 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сестри крові"