Читати книгу - "Темні таємниці"

Дійсно, нинішня реальність – ще та. Лише війна чого варта, усе інше – похідне від неї. Ольга враз пригадала те, на що намагалася не звертати уваги раніше. Яна старанно уникала всього, що хоч трохи стосувалося сумних реалій сьогодення. Навіть кілька разів у доньки вихоплювалося: не всі мають бути героями. Наголошувала на втомі від усього цього. Зрозуміло тепер, чому потягнулася до Євгена Заплави – він не прийшов до подібного, а народився таким втікачем. Усі його прогулянки з дому, вештання містом без жодної на те причини…

Чорт забирай!

Ну чому вона не склала для себе цього раніше!

Подумала – і тут же пояснила. Тягнула їх із Яною сама, мала бізнес, витрачала весь свій час, аби втримати його, придумати щось нове, креативне, стати кращою за інших, обійти конкурентів. Жила переважно цим, моталася, де тільки можна, і щоразу нагадувала Яні: старається для обох, інакше не прожити й не вижити.

А донька не хотіла так.

Мріяла жити інакше.

Хоча б як її Женя, із повною тарганів головою.

Ользі стало тісно в чотирьох стінах готельної кімнати. Захотілося вийти, поділитися відкриттям з першим-ліпшим. Імпульсивно вирішила набрати Чотаря, уже схопила телефон – і поклала назад. Згадала, як Вадим боявся, що його можуть прослуховувати. Коли так, подібні розмови справді поки краще вести віч-на-віч.

Але швидше б він вертався!

Ольга взяла чергову цигарку. Побачила – остання, треба вийти купити ще. Мимоволі подумалося: Харон Друг дуже розчарується, дізнавшись, що вона курить, дозволяє собі пити алкоголь час від часу, тобто веде спосіб життя, далекий від здорового.

Прикурити не встигла.

У двері постукали.

2

Вона нікого не чекала.

Та коли постукали вдруге – підійшла й відчинила. Нікого в Шацьку не знала, її – тим більше ніхто. Отже, подумала, повертаючи ключ, візитер навряд чи випадковий. Прийшли саме до неї, мають якусь справу. Єдиний інтерес для неї тут – Яна. Тому стукіт у двері може бути пов’язаний із донькою.

Несподіваний гість не увійшов – укотився. Від нього, як два дні тому, легенько, та все одно неприємно тхнуло потом.

Схоже, іншого одягу, крім коричневих штанів від старого дешевого костюма й блакитної бавовняної сорочки, місцевий патологоанатом не мав.

– Дозвольте?

– Ви вже увійшли. Степан… Юрійович, здається?

– Штефан.

Коротун причинив за собою двері. Потім пройшов і сів на стілець, не чекаючи запрошення, як позавчора в ресторані. Ольга намагалася не дивитися на чорні кучерики, котрі вибивалися з-під розстебнутого коміра.

– Так, звісно. Вибачайте.

– Нічого. Багато хто плутає, – гість поклав руки на коліна. – Це ви даруйте за вторгнення, Ольго… Як вас…

– Просто Ольга, – вона сіла на ліжко, аби не стовбичити над ним. – Здається, минулого разу я не казала, у якому номері живу.

– Ой, дізнатися просто. Жінка з Києва, та, яка з кульгавим чоловіком. Де ваш супутник, до речі?

– Буде по обіді, сподіваюся, – щось у словах Штефана трохи різонуло вуха, та Ольга мотнула головою, поки не переймаючись. – Ви його шукаєте?

– Навпаки, вас.

– До ваших послуг, – вона зиркнула на годинник. – Пів на дванадцяту. Може, спустимося на каву?

– Краще не треба. Без того ризикую.

– Ризикуєте? – її брови стрибнули догори. – Що таке? – Не хочу, аби бачили нас разом. – Ви прийшли сюди, спитали, у якому я номері. Піднялися. Хіба це вже не привертає увагу? Якщо ви ховалися, то зараз конспірацію порушили.

– Нас не бачать разом, – Штефко впевнено правив своє. – Ми не на людях. А тут, у готелі, усім до лампи, хто до кого ходить, – й одразу, ніби наважився пірнути з містка й не хотів далі зволікати, бо на нього дивляться, випалив: – Ви ж доньку шукаєте.

Ольга напружилася.

– Шукаю.

– Показували мені її фото.

– А ви заявили – ніколи не бачили тієї дівчини.

– Я збрехав.

Вона мовби отримала сильного ляпаса. Реакція на подібне миттєва – бити у відповідь. Ольга подалася вперед, стиснувши кулаки. Штефко мимовіль відкинувся на спинку стільця, узявся руками за сидіння. Відчув небезпеку, бо потом стало тхнути дужче.

– Тихо-тихо-тихо.

– Я тебе приб’ю! – просичала вона.

– Не у ваших інтересах. Я сам прийшов, із миром.

Кулаки розтиснулися.

– Кажіть, – знову перейшла на «ви».

Штефко видихнув, тильним боком правої долоні витер змокрілого лоба, заговорив:

– Зранку в містечку нашому новин забагато. Начальнику міліції капут, купу його посіпак пов’язали. Не знаю, як кому, а мені дихати легше.

– До чого тут моя донька?

– Не лише вона, шановна Ольго. Думаєте, приховувати правдиву інформацію про причини смерті отих, знайдених на проклятій дорозі, чи інших – моя забаганка? Отакий Штефан Попеляк поганець? Та Ярмолюку нашому просто не хотілося привертати до району зайвої уваги! Якщо є така можливість – змушував писати висновки не про насильницьку смерть, а про нещасні випадки. Кажу вам: ножові рани, несумісні з життям, він вимагав видавати за інфаркти!

– Як це?

– Отак! – коротун завівся. – Людині стало зле, вона впала, на щось нахромилася! Розумієте тепер, у чому справа! Менше кримінальних трупів – менше смикає начальство. Перевірок різних так само менше! Чув, контрабас покривав, сам ніби активно ним займався, мав із того відсоток. Зрозуміло, чому вів таку політику.

– Ясно. Донька моя тут яким боком?

– Не лише вона.

Ольга пожувала губами.

– Нічого не розумію. Ви можете ясніше говорити?

– Намагаюся, – Штефан знову витер лоба рукою, руку – об штани. – Добре, що по тіло того хлопця, Євгена, приїхали батьки й забрали. Справжню причину смерті я вам при зустрічі повідомив, і вона не розголошується. Причини вже пояснив…

– Та не товчіть ви вже воду в ступі! – вона знову почала втрачати терпець.

– Двоє інших, чиї трупи знайшли на краю дороги раніше… Хлопець, віком як той Женя, і дівчина. Їм нічого не кололи. Але смерть насильницька. При цьому, шановна Ольго, обох справді кусали.

– Кусали?

– Зубами, – кивнув Штефко. – Не імітація. Шиї прокушені приблизно в однакових місцях, до крові. Це підказує: кожного спершу вкусили, потім – убили. Провалили голови ззаду. Не можна показувати на собі, але ось тут.

Трохи нагнувшись і розвернувшись до Ольги упівоберта, коротун помацав пальцями місце трохи вище потилиці.

– Били не по голові, а головою. Об щось тверде. Край пня, колоду, сучок на дереві. Я все ж фахівець, моїм висновкам вірити можна, – він забрав руку, повернувся в зручнішу позицію. – Не думайте, я досліджував рани. Там були частки дерева. Дрібні,