Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Інший випадок трапився з Марі Б., якою опікувався один із моїх колег, доктор Курт Кокурек. Пацієнтка протягом одинадцяти років намагалася вилікуватися за допомогою різних методів, проте їй не ставало краще, а, навіть навпаки, було дедалі гірше. Вона страждала від нападів серцебиття, що супроводжувалося помітним занепокоєнням та очікуванням раптового знепритомнення.

Одного разу вона таки знепритомніла і відчувала страх повторення цього. Пацієнтка повідомила, що кожного разу, коли вона починала боятись, то її серцебиття прискорювалось. Проте найбільше вона боялася того, що може знепритомніти просто на вулиці. Доктор Кокурек порадив їй у такі миті говорити собі: «Моє серце битиметься чимраз швидше! Як чудово було б знепритомніти просто на цьому тротуарі!» Крім цього, лікар порадив їй спеціально шукати ті місця (а не уникати їх!), які їй видаються неприємними або навіть небезпечними. Через два тижні пацієнтка повідомила: «Зараз я досить добре почуваюся, а прискорене серцебиття майже зникло. Страх зник цілковито». Ще через кілька тижнів після завершення лікування вона сказала: «Час від часу я відчуваю легке прискорення серцебиття, але тоді кажу собі, що моє серце повинне битися ще швидше, і в цю мить усе налагоджується».

Метод парадоксальних намірів за своєю суттю неспецифічний. Ця неспецифічність допомагає зрозуміти, чому такий підхід буває ефективним навіть у важких випадках. Розгляньмо випадок, який чудово це ілюструє.

На одній зі своїх лекцій я представив пані Елфрідж Г., тридцятип’ятирічну жінку, яка на той час була пацієнткою неврологічного відділення поліклінічної лікарні. Вона повідомила, що з дитинства була дуже старанною, і, поки її друзі гралися в парку, вона залишалася вдома, щоб поприбирати. Протягом трьох років ця пацієнтка була фактично недієздатною через страх перед бактеріями. Щодня вона сотні разів мила руки. Боячись контакту з мікробами, вона більше не виходила з дому, а щоб не заразитися від сторонніх людей, перестала запрошувати гостей. Вона навіть не дозволила своєму чоловікові торкатися дітей, бо боялася, що він їх заразить. Урешті-решт пацієнтка вирішила розлучитися, бо відчувала, що робить свою сім’ю нещасливою. Її госпіталізували з огляду на кілька спроб скоїти самогубство. Після невдалого лікування в різних клініках і лікарнях вона потрапила до неврологічного відділення поліклінічної лікарні. Її привезли туди в машині швидкої допомоги, оскільки вона була абсолютно безпорадною. Уперше я спілкувався з нею в лікарняній аудиторії в присутності групи студентів. Я запитав її: «Ви звикли перевіряти двері багато разів, перш ніж вийти з дому? Або впевнюватися, чи лист справді потрапив у поштову скриньку? Або неодноразово перевіряти перед сном, чи перекрита газова конфорка?» «Так, я це робила», — тривожно відповіла вона. Я тоді сказав, що вона належить до людей із певним типом характеру, який у традиційній європейській психіатрії називають ананкастичним, а це означає, що вона має імунітет від психозів. Пацієнтка полегшено зітхнула, оскільки протягом багатьох років боялася захворіти на психоз, через що весь час намагалася побороти ці нав’язливі стани, вважаючи їх ознаками психотичного захворювання. Проте через ці контрзаходи її внутрішня напруга тільки зростала. Тоді я зауважив: «У вас немає підстав для такого страху. Будь-яка нормальна людина може стати психотиком, за винятком тих, хто має типовий ананкастичний характер. Я не можу вам допомогти, не сказавши вам цього та не розвіявши всіх ваших ілюзій щодо захворювання. Тому вам не потрібно боротися з вашими нав’язливими станами. Ви можете посміятися з них».

Тоді я розповів їй про парадоксальний намір. Я попросив пацієнтку повторити всі мої дії. Потерши підлогу аудиторії руками, сказав: «Замість того щоб тремтіти перед бактеріями, запросімо їх ліпше “в гості”». Схилившись над підлогою, я продовжив розмову: «Погляньте, я не можу сильно забруднитися! Я не можу знайти достатньо мікробів!» Пацієнтка повторила всі мої дії. Так вона розпочала лікування, і вже через п’ять днів дев’яносто відсотків її симптомів зникло. Регулярні терапевтичні процедури прискорили її одужання. Таким чином, недієздатний шаблон трирічного протистояння було ліквідовано протягом кількох тижнів. Вона підсміювалася з усіх своїх колишніх симптомів і жартома просила своїх колег-пацієнтів, щоб вони дали їй «хоча б іще кілька бактерій». Потому вона допомагала вмивати після­операційних пацієнтів із відділу ларингології, при цьому була змушена постійно торкатися їхніх закривавлених пов’язок. Руки мила тільки тричі на день. Вона прагнула «познайомитися з мікробами настільки, наскільки це можливо». Одного разу пацієнтка раптом заявила: «Я хочу, щоб ці бідні істоти жили». Шостого дня вона покинула лікарню, щоб купити нитки і зв’язати светр для найменшої дитини. Зв’язати «саме тут, у середовищі, переповненому бактеріями». В’яжучи, вона жартома повторювала: «Я хочу, щоб на кожній петлі светра сидів один мікроб». Вона випромінювала радість і почувалася цілком здоровою. І коли на Різдво пацієнтка пішла додому, її поведінка вперше була такою ж, як і раніше, до неврозу. Тож більше не було потреби застосовувати метод парадоксальних намірів. Пацієнтка обіймала своїх дітей, пестила їх, не боячись заразити. Вона свідомо вирішила: «Тепер я передам бактерії своїм дітям». Нав’язливий примус до миття рук зник. «Я найщасливіша людина на землі!» — заявила вона. Тепер пацієнтка могла спокійно виконувати всі домашні справи і присвятила себе вихованню своїх дітей, оскільки раніше не могла цього зробити через невроз. Через якийсь час я запитав її про примус до миття рук. Вона відповіла: «Тепер я з цього сміюся. Мені здається цілком нереальним те, що я колись мусила страждати через такі дрібниці. Тепер о десятій ранку я вже завершую всі свої домашні обов’язки, хоча раніше була змушена вставати о третій ночі і навіть до наступного вечора не могла з усім упоратись».

Я не хочу переконувати вас, що парадоксальні наміри є панацеєю від усього. З іншого боку, я мушу зазначити, що, відповідно до досліджень Курта Кокурека, Єви Нієбауер та Пола Полака, відсоток одужання або покращення здоров’я пацієнтів завдяки застосуванню цієї методики є вищим, ніж цифри, подані в спеціальній літературі. Нещодавно доктор Ганс О. Герц, клінічний директор лікарні в Коннектикут Волей, повідомив про це на симпозіумі логотерапії на VI Міжнародному конгресі психотерапії (Лондон, 1964). У своїй вступній доповіді «Шість років клінічного досвіду з логотерапевтичною технікою парадоксальних намірів під час лікування фобічних та обсесивно-компульсивних пацієнтів» він сказав: «З часу першої презентації нашого методу парадоксальних намірів у Гарвардському університеті в 1961 році та викладення його результатів у подальших публікаціях англійською та німецькою мовами ми успішно продовжували застосовувати цю методику як під час лікування госпіталізованих пацієнтів, так і в приватній практиці. Наведу коротку статистику та нові факти. Протягом останніх шести років ми лікували 41 пацієнта. 88,2 відсотка пацієнтів одужали або відчули значне покращення. Більшість із них хворіла вже близько двадцяти чотирьох років. Вони пройшли всі види терапії, за винятком парадоксальних намірів і “терапії деобумовлення” Вольпе».

Доктор Герц дійшов висновку, що «парадоксальні наміри» необхідно застосовувати в гострих випадках невротичного захворювання, а також під час короткострокової терапії. Лікування пацієнтів із хронічними захворюваннями може потребувати одного, а то й двох років, тоді як психоаналіз часто вимагає багатьох років. Проте кількість, на жаль, не завжди відповідає якості (маємо на увазі сумнівні результати застосування методики психоаналізу).

Блискучі результати, отримані тими, хто практикував парадоксальні наміри, не повинні переконувати нас у чудодійності