Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Наступні приклади покликані продемонструвати, що навіть тяжкі випадки неврозу нав’язливих станів можна вилікувати за допомогою методу парадоксальних намірів.

Пані Анна Х. — сорокарічна жінка. Примус до миття рук виявився в неї, коли їй було лише п’ять років. Пізніше вона часто вставала о п’ятій ранку через хронічний перфекціонізм у ставленні до виконання домашніх завдань. Вона також потерпала від важкої форми délire de toucher56. Жінка лікувалася протягом тривалого часу, але без ефекту покращення свого стану. Її проблеми через нав’язливі стани стали настільки серйозними, що, збираючись до нашої клініки, вона почала готуватися з четвертої ранку, щоб мати змогу опівдні прийти в лікарню. Моя співробітниця, Єва Нієбауер, проводила з нею щоденні терапевтичні заняття, під час яких пацієнтка мала навчитися прагнення, щоб усе було «настільки брудним, наскільки це можливо». На восьмий день їй потрібно було лише півгодини, щоб умитись і вдягтися. Через два тижні пацієнтка на кілька годин пішла додому і при цьому жодного разу не вмилась. На двадцять п’ятий день вона навіть щось приготувала вдома — завдання, яке багато років було неможливим! (Того дня, перед тим як покинути клініку, вона твердила, що не зможе готувати їжу. Це, можливо, вказує на те, що результати парадоксальних намірів не слід уважати просто наслідками навіювання.) Під кінець свого місячного перебування в лікарні вона вже допомагала медсестрам прибирати. На час завершення лікування в пацієнтки вже майже не було відповідних симптомів. Через шість місяців вона повідомила, що одягається менше ніж за годину і що повністю відновила свою професійну діяльність (вона не могла виконувати своїх обов’язків на роботі протягом тривалого періоду до госпіталізації).

Цікавий опис випадку порушення мови в пацієнта, якого лікував молодий німецький психіатр Манфред Айзенман із Фрейбурга в Брейсгау. Сімнадцятирічний Хорст С. почав заїкатися чотири роки тому, під час декламування вірша в класі. Однокласники сміялися з нього, і ці насмішки стали надзвичайно травматичним досвідом для нього. Унаслідок цього в пацієнта дедалі частіше виникали труднощі з вимовою. Урешті-решт він відмовився від будь-яких усних декламацій. За рік до того, як Хорст потрапив до лікаря Айзенмана, він відвідував психіатра, що застосовував «автогенний тренінг» (вправи на розслаблення, згідно з методикою Шульца з Берліна), але це не дало жодних задовільних результатів. Доктор Айзенман пояснив пацієнтові, як працює механізм тривожного передбачення, як він призвів до патологічної поведінки; описав хибне ставлення пацієнта до цього процесу. Хоча пацієнт був налаштований дуже песимістично, Айзенману вдалося змусити його казати собі щоразу, як тільки в нього з’явиться страх перед заїканням: «О, я боюсь, що почну заїкатися, вимовляючи букви “б” чи “п”. Гаразд, сьогодні я заїкатимуся на кожній літері алфавіту!» Спочатку Хорст просто сміявся з цієї інструкції, але пізніше з’ясував, що саме сміх є ключем до його одужання. Як тільки він почав іронічно реагувати на свої страхи, то фактично позбувся проблеми із заїканням. Хоча Хорст і не міг змусити себе застосовувати парадоксальні наміри аж до завершення п’ятої сесії, він усе одно домігся успіху і після двох наступних зустрічей у нього вже не було жодних проблем із вимовою.

Парадоксальні наміри особливо ефективні в процесі короткотривалої терапії, передусім під час лікування хворих із різними фобіями, в основі яких — механізм тривожного передбачення. Доктор Ганс О. Герц у статті «Лікування пацієнтів із фобіяими та обсесивно-нав’язливими неврозами за допомогою парадоксальних намірів Віктора Е. Франкла» (опубліковано в Journal of Neuropsychiatry в 1962 році) зауважив, що кількість терапевтичних сеансів багато в чому залежить від тривалості хвороби. У найгостріших випадках, коли пацієнти хворіють упродовж кількох тижнів чи місяців, вони реагують на цю терапію приблизно протягом 4—12 сеансів. А ті, що хворіють протягом декількох років, — 12 чи навіть більше (у своїй практиці я мав шість таких випадків) — для одужання потребують близько 12 місяців сеансів терапії (двічі на тиждень). Терапевт має заохочувати пацієнта продовжувати застосовувати парадоксальні наміри доти, доки той не позбудеться своїх невротичних симптомів.

Далі наведемо чудовий приклад короткотермінової терапії способом застосування техніки парадоксальних намірів.

У 1960 році до неврологічного відділення поліклінічної лікарні звернувся чоловік, який страждав від серйозних нападів тривоги і впродовж тривалого періоду не міг навіть вийти на вулицю без супроводу дружини. Він боявся їхати трамваєм і постійно відчував страх, що знепритомніє і помре. Коли його побачив доктор Курт Кокурек, цього чоловіка переповнював непереборний страх, що супроводжувався інтенсивним збудженням і рясним потовиділенням. Його стан був настільки серйозним, що в поліклініці йому призначили постійний нагляд. Однак після двох десятихвилинних сеансів лікування за допомогою методу парадоксальних намірів він міг самостійно їздити міським транспортом і почувався значно краще, ніж до початку терапії. Під час свого третього візиту до поліклініки він побачив мене і сказав: «За порадою лікаря я почав говорити собі: “Тепер я вийду на вулицю і спробую знепритомніти”. Після двох психотерапевтичних сеансів я сидів у переповненій кав’ярні. Спочатку я знову відчував якусь тривогу [Angst], але сказав собі: “Нумо, непритомній!”, заохочуючи себе до цього. Потому я відразу ж позбувся страху. Я дуже радий, що повірив лікареві Кокуреку». Під час свого п’ятого інтерв’ю (приблизно через три тижні після першої зустрічі) пацієнт повідомив, що йому вдалося прийти на батьківські збори в школу, де навчалася його дитина, незважаючи на те що приміщення було переповнене. До того дня саме цього він найбільше боявся. Але тепер, перш ніж покинути свій дім, він жартома сказав собі: «Зараз я піду в школу, щоб померти. Яким же чудовим буде цей похорон!» Того ж дня пацієнт відвідав клуб взаємної підтримки. Зазвичай він їхав туди з великою тривогою, але цього разу пішов, щоб «знепритомніти від теплового удару в задушливому приміщенні» і «щоб отруїтися чадним газом». І цього разу симптоми тривоги зникли. Тепер, коли він говорить про парадоксальний намір, то щиро сміється і каже: «Це весело — це справді спрацювало».

Наступний приклад, почерпнутий зі статті доктора Герца, також ілюструє ефективність короткотривалого лікування за допомогою парадоксальних намірів.

В. С. у віці тридцяти п’яти років розвинув фобію, що помре від серцевого нападу, особливо після статевого акту. Він також почав боятися безсоння. Коли доктор Герц попросив пацієнта, щоб він змусив своє серце битися якомога сильніше, щоб одразу ж «померти від інфаркту», той засміявся і відповів: «Лікарю, я справді цього хочу, але це не вдається». Дотримуючись моєї методики, доктор Герц попросив його «ще сильніше намагатися померти від інфаркту» щоразу, коли він відчує тривогу. Як тільки пацієнт почав сміятися зі своїх невротичних синдромів, гумор допоміг йому позбутися свого неврозу. Він покинув кабінет лікаря з полегшенням, а також із настановами «вмирати щонайменше тричі на день від інфаркту». А замість того щоб «намагатися заснути», він повинен «бути бадьорим». Три дні після цього пацієнт уже