Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Час тут ніби перестав існувати. Один танець непомітно змінював інший, і кожен захоплював по-особливому. П’янив розум, дурманив голову, корив тіло, мучив беззупинними рухами й безугавною музикою, що немилосердно тримала сотні тіл у полоні. Не було тут місця проблемам і голосам із реального світу. Не було жорстоких королів-ґвалтівників. Не було огидних лицемірів, спроможних продати матір за власну вигоду. Не було ні обмежень, ні правил, ні винагород, ні покарань... Був лише дикий жар, містична темрява ночі, гіпнотичні звуки інструментів під акомпанемент розміреного шепоту багаття, прохолодне дихання північного вітру, прегарне сяйво зірок і маєстатне, горде серце місяця…

Ніхто на цьому пагорбі сьогодні сам собі не належав. Крізь шалений ритм і нестримні рухи з кайданів тіл виривалися найрізноманітніші почуття й емоції, подекуди люті, подекуди дикі, подекуди пристрасні, та від того атмосфера здавалася лише прекраснішою. Кожен виражав свою справжню сутність, свій нестримний характер і сміливі бажання, які відверто демонстрували тілесний і душевний голод. Спершу Корнелію це неабияк бентежило: вона не була готова до того, що її теж домагатимуться, ба більше – відверто боялася цього. Одначе Ірвіс гарно виконував наказ лорда й відлякував усіх сміливих "кавалерів" одним лише поглядом. Тож згодом дівчина змусила себе розслабитися й по-справжньому отримати задоволення від веселощів. Таких, яких у неї не було ще ніколи в житті.

Час від часу хтось відважний стрибав через вогнище – і щоразу принцесі перехоплювало подих від цього. Вона могла лише спостерігати, бо знала точно: навіть якщо наважиться – їй не вистачить умінь і спритності неушкоджено подолати цю перепону. А проте інші робили це ледь не майстерно.

У якийсь момент втомлений погляд Корнелії наштовхнувся на компанію людей, що неподалік стріляла з лука по мішенях. На різній відстані від ятки, у якій продавався ель і смачнючі закуски до нього, розташовувалися дерев’яні стовпці, на яких лежали мішені. У темряві з натовпу важко було розгледіти, що то за цілі. Над самою ж яткою майоріла вивіска: «Виграй передбачення від сестер-норн!».

– Хто такі норни? – поцікавилася Еллі в Ірвіса.

– Урд, Скульд і Верданді – минуле, теперішнє та майбутнє, – відповів хлопець, простеживши за поглядом компаньйонки, – вивіска обманює. Неможливо отримати від норн передбачення, тож не сприймай ту забавку навсправжки.

– Але ж це однаково весело! – не погодилася з ним дівчина, а тоді просто покинула танцівне коло й швидкою, трохи нерівною ходою вирушила до ятки, з усіх боків обступленої азартним натовпом охочих отримати несправжнє передбачення.

Ну або ж один із призів, захованих у скрині з надписом «скриня скарбів».

– Тільки не зникай з поля зору! – кинув навздогін Ірвіс, у чию компанію нещодавно напросилася яскрава темноволоса красуня з виразним спокусливим поглядом і неймовірно гнучким тілом, що з’ясувалося в процесі танців і стрибків через багаття.

Спрагла душа сильфа таки знайшла гідну компанію на ніч.

Корнелія, попри цілковиту розкутість і нав’язану елем легковажність, стежила за часом, а тому чудово розуміла, що незабаром їй доведеться повертатися. За веселощами години втекли швидко. Вона ще ніколи не почувалася так добре й невимушено, як тепер. Таке життя здавалося чудесним: друзі, веселощі, подорожі, магія… мабуть, це саме те, чого їй так бракувало.

– Хто крайній? – поцікавилася дівчина у незнайомця, який мружився, намагаючись розгледіти у світлі розкиданих по засніженій галявині факелів стрілу, яку випустив мить тому стрілець.

– Дерек, – кивнув той на молодого здорованя, який стояв у центрі невеличкої різношерстої компанії товаришів, однією рукою обіймаючи за талію пишногруду дівчину з дещо войовничим виразом обличчя.

– Гаразд, – кивнула Корнелія, – займаю за ним чергу.

Незнайомець зміряв її здивовано-насмішкуватим поглядом. І перш ніж встиг промовити щось, без сумніву, образливе чи упереджене, принцеса покинула його компанію, влаштувавшись за одним із високих круглих столиків поблизу прилавку ятки, за яким метушилася молода світловолоса жінка, не надто старша за саму Корнелію.

– Елю? – запропонувала та, піймавши спостережливий погляд чергової претендентки на передбачення.

– Я б не відмовилася, однак мушу, – зітхнула принцеса, втім, не з великою печаллю, – очевидно, з мене на сьогодні вже досить.

Голова злегка паморочилася, а тіло корила приємна втома і трохи сонливість. Майже весь запас енергії на сьогодні Корнелія вичерпала й не воліла знову пускати по венах гарячий дурман міцного алкогольного напою. Щось підказувало, лорд не зрадіє, заставши її п’яною на порозі Кам’яного замку. Хоча… чхала вона на лорда! Зрештою, він для неї ніхто й не має права вказувати, як правильно жити. Тож, фактично, втриматися від заманливої пропозиції торговки допомогла тільки власна совість – і Корнелію це змусило пишатися собою.

– Стрілятимеш? – поцікавилася незнайомка знову.

У голосі її не було зневаги, кепкування чи недовіри – звичайна цікавість.

– Так, – просто кивнула Еллі, глибоко вдихнувши свіже нічне повітря, не менш п’янке, ніж ель, який їй так сьогодні полюбився.

– Усім кортить дізнатися їхнє майбутнє, – завважила торговка так, ніби була переконана, що саме з цієї причини біловолоса красуня наважилася стріляти.

– Але ж це лише жарт, – стенула плечима Еллі.

– Для когось – так, а хтось дійсно вірить у почуте, – отримала у відповідь таємниче.

– Хай там як, мені це не цікаво, – відмахнулася Її Високість, уважним поглядом прикипівши до чергового стрільця.

Він зайняв неправильну позу, тож його стріла виявилася приреченою на забуття.

– Справді? – не повірила жінка. – Невже ти б знехтувала можливістю почути, що на тебе чекає? Справжньою можливістю, – додала дещо збудженим тоном, подавшись уперед.

В її світло-сірих очах спалахнули дивні вогні, а вуста розтягнулися в моторошній посмішці.