Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

– Майбутнє повите невідомістю не просто так, – серйозно видала Корнелія. – Якби в мене з’явилася можливість дізнатися його – я б нею не скористалася. Для чого ускладнювати й без того тяжке життя? Я хочу жити сьогоднішнім днем, не знаючи, що на мене чекає завтра. Так значно простіше миритися з реальністю, якою б вона не була.

– Мудрі слова, – незнайомка випросталася, а тоді зникла на мить у невеличкій коморі, щоб за пів хвилини постати перед принцесою зі ще одним луком і кількома стрілами. – Геть забула, що маю ще один запасний. Можеш скористатися ним, щоб довго не чекати своєї черги. Вважай це акцією: ти мені сподобалася.

Еллі несміливо взяла до рук зброю. Лук виявився складним і важким у руці. Його плечі та руків'я були зроблені одразу з кількох шарів різного дерева, ідеально рівно склеєних між собою, й посилені роговою пластиною. Тонкі дівочі пальці торкнулися тонкої тятиви, згадуючи давно забуті відчуття й навіюючи спогади, від яких принцеса так яро намагалася сьогодні втекти.

Королева Аліша, донька войовничого вождя племені Морнів, володіла не лише винятковою красою, а й була вправна ледь не у всьому, до чого бралися її руки. Не дивно, що у вихованої дикою степовою волею жінки між купи інших талантів загубився й хист до стрільби із лука. Корнелія щиро захоплювалася своєю матір’ю, коли та, з усією серйозністю навчаючи доньку, брала до рук тонку іграшкову зброю, ставала в необхідну позу й точно випускала тонку дерев’яну стрілу, з обох боків затуплену й пом’якшену спеціальною тканиною. Мішень ніколи не залишалася неторканою.

Аліша й справді була неймовірною жінкою. Сповненою таємниць і загадок, проте сміливою, доброю, щирою й самовідданою. Вона не заслужила того життя, що їй дала немилосердна доля.

Корнелія зітхнула й коротко хитнула головою, скидаючи з себе це дивне наслання. Її дещо втомлений погляд зосередився на цілі.

Очевидно, лук був бойовим, тож міг поцілити у ціль навіть із відстані понад двісті метрів, що безумовно тішило та збільшувало шанси не промахнутися. Однак, зважаючи на вітер, погане освітлення й легке помутніння в голові лучниці, зазіхати на далеку ціль не вартувало. Тож погляд вихопив золоту середину.

Еллі зосередилася. Стала у вихідну стійку. Повільно видихнула та здійняла лук. Установила одну зі стріл на дугу, вперла тонкий її кінчик у тятиву й натягнула, притримуючи пальцями лівої руки інший бік стріли. Тіло швидко згадувало давно забуті навички, й рука у вже звичному жесті зігнулася в лікті, утворюючи гострий кут із передпліччям і плечем. Тятива завмерла всього за кілька сантиметрів від витончено-вузького дівочого підборіддя. Принцеса прицілилася. Пам’ятаючи старі уроки, вона не поспішала випускати стрілу – чекала найвдалішого моменту.

«Серце тобі підкаже…» – неначе наяву, пролунав голос матері.

І воно підказало.

Всього на мить – одну й невимовно коротку – вітер завмер. І серце завмерло. З наступним його бентежним ударом тонкі пальці звільнили тятиву, почувся тихий свист – і вже за кілька секунд одне з яблук упало, розколоте.

– Сімдесят метрів – непогано! – похвалила добродушна незнайомка.

– Хто це був? – почувся чийсь розгублений голос неподалік.

– Схоже, вона…

Корнелія не прислухалася до голосів, що лунали поряд. Для неї в цей момент не існувало нікого й нічого, крім ледь помітної цятки вдалині поля. Нова стріла пригорнулася до нагрітого теплом руки руків'я, почулося зовсім тихе скрипіння пружної мотузки і… з черговим дівочим видихом із тятиви зірвалася ще одна стріла – її спів згубився у завиванні попутного вітру, але чергова ціль не залишилася на своєму звичному місці.

– О-о-о! – долинуло схвальне від натовпу.

– Дев'яносто метрів, – прокоментувала поважно торговка, простягнувши повний елю кухоль новому клієнту. – Ти вмієш дивувати. Зупинишся на цьому?

– Ще раз, – упевнено проказала Корнелія і знову натягнула тятиву.

Для неї цей момент був не просто миттю розваги. Він був нагадуванням самій собі про здобуту волю. Вперше справжні стріли замінили іграшкові. Вперше можна було діяти відкрито й не перейматися ймовірними свідками, готовими донести про небезпечне заняття принцеси її батьку. Вперше за кілька останніх тижнів вдалося надурити себе несправжнім відчуттям материної присутності. Зосереджуючись на стрілі, Еллі майже відчувала, як ніжні руки королеви лягають їй на плечі, а вуста шепочуть: "слідкуй за поставою, не втрачай пильності й не поспішай".

Наступна ціль здавалася геть розмитою. Ніч і слабкий людський зір заважали обрати мішені набагато серйозніші. Але й ці задля розваги годилися. Дівчина розуміла, що іншим лучникам значно простіше, бо в безсмертних майже всіх чуття в рази кращі. Проте себе цим не виправдовувала. Та й не могла, бо сама, як виявилося, не належала ніколи до смертних, попри те, що її сутність опинилась у в’язниці власного слабкого тіла.

Принцеса заплющила очі, а коли розплющила їх – на місці мішені лежала голова короля Осмальда. «Матінка, мабуть, безліч разів уявляла цей момент» – невесело всміхнулася про себе лучниця й затамувала подих.

Вітер сколихнув вогонь на факелах – і світло замиготіло. Вона продовжувала терпляче чекати, тримаючи стрілу напоготові. Аж раптом «голова батька» заговорила, як у всіх найжахливіших спогадах: «тебе варто покарати». Пальці ослабли – і стріла зіслизнула...