Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я й сама не захищена від культурної заклопотаності особистими досягненнями. Тут, у Кремнієвій долині, мене оточують люди, які докладають величезних зусиль, щоб досягти успіху. Я часто запитую себе: чи достатньо у мене здобутків? Чому інші спромоглися досягти більшого? Чи маю я значення? Це безкінечна гра, яку ми ведемо самі із собою, хоч би де було наше місце в діапазоні досягнень. Це не та гра, де можуть бути переможці, і навіть не та гра, у яку варто грати. Попри це, наша культура заохочує й винагороджує за цю гру. Інтернет і соціальні мережі лише загострюють цю проблему.
У мене була скромна кар’єра клінічної психіатрині, поки не вийшла моя книжка про епідемію опіоїдів. На мій подив, книжка привернула більше уваги, ніж я могла собі уявити. Невдовзі мене почали запрошувати на виступи по всій країні. Після виступів, що зазвичай проходили добре, у мене часто виникало незрозуміле відчуття сорому й навіть нікчемності, яке на деякий час повністю поглинало мене. Це відчуття викликало збентеження, поки мені не спало на думку, що сором, як і значне погіршення стану після вживання наркотиків – це відчуття, котре виникає внаслідок особистого звеличення.
Антидотом від сорому може бути відмова від особистого визнання на користь співвіднесення своєї особистості з чимось більшим, ніж ти сам. Це не означає, що ми повинні відмовитися від прагнення до зростання. Навпаки, нам слід нагадувати собі, що коли ми прагнемо й здобуваємо особисте визнання за наші досягнення, це має свою приховану ціну.
Кожного разу, коли я бачу, як після перемоги спортсмени визнають існування сили, могутнішої від них самих, простягаючи руки до неба, стаючи навколішки чи виконуючи інший релігійний ритуал, я сприймаю це не лише як прояв вдячності незримій силі, а й як неусвідомлений спосіб відвернути сором. Визнаючи той факт, що всі ми є невеличкою частиною могутнішої життєвої сили навколо нас, що ми завдячуємо особистими досягненнями щедрості долі й удачі, ми вгамовуємо нарцисизм, котрий викликає сором.
Під час одного наукового дослідження за участю 74 країн вимірювалися культурні цінності цих країн порівняно із загальним споживанням алкоголю на душу населення (вік піддослідних – понад 15 років; споживання алкоголю – у літрах чистого алкоголю за рік). За результатами цього дослідження було встановлено, що країни, де цінують «можливість бути частиною колективу» або «нерівний розподіл влади» (як у Ємені чи Сенеґалі), мають нижчий загальний рівень споживання алкоголю. Водночас у країнах, де цінують «незалежність» та «прагнення до позитивних афективних переживань» (скажімо, у Німеччині та Великій Британії), виявився вищий рівень споживання алкоголю. Під час цього дослідження враховувався рівень доходів, рівень освіти та стать. Аналогічні дані були отримані за три часові періоди, а також на підвибірках європейських і неєвропейських країн.
Під час дослідження не враховувалися інші змінні, котрі, як відомо, впливають на споживання алкоголю, а саме: середній вік населення, ціна алкогольних напоїв, закони або політика країни стосовно алкоголю й рівень урбанізації. Утім, це дослідження висвітлює предиктори споживання алкоголю під впливом культури у 74 країнах, на які припадає приблизно 90 % населення світу. Ці дані вказують на те, що культура індивідуалізму підвищує рівень споживання алкоголю, тоді як культура колективізму знижує його.
Зазвичай ми вважаємо сором негативним відчуттям, особливо у часи, коли слово «соромлення» (соромлення надлишкової ваги, соромлення сексуальності, соромлення тіла тощо) стало настільки емоційно обтяженим, що (цілком справедливо) асоціюється із цькуванням. Однак майже столітня історія існування організації «Анонімні алкоголіки» та зазначене вище дослідження за участю 74 країн, а також життєвий досвід моїх пацієнтів – усе це свідчить про те, що сором може мати позитивний, оздоровчий вплив, стираючи деякі гострі кути нарцисизму, зміцнюючи наші зв’язки з мережами соціальної підтримки, а також стримуючи наші адиктивні нахили, котрі заохочує гедоністичний, насичений дофаміном світ.
Висновок. Налаштуйся, увімкнись, не відлітай
Усі ми прагнемо злиття зі своєю особистістю за межами «я» самосвідомості. Усі ми потребуємо перепочинку від зовнішнього світу та власних невгамовних роздумів. Мені потрібно зробити це. Я повинен зробити те. Чому мені не вдалося зробити це правильно? Подивіться, що вони зі мною зробили. Подивіться, що я зробила з ними. Чому я тут? Чи маю я значення?... І так без упину.
Адиктивні наркотики та моделі поведінки забезпечують цей перепочинок, однак урешті-решт тільки загострюють наші проблеми. А що, якби замість прагнення до забуття через утечу від світу ми б обернулися до нього? Якби замість того, щоб залишати цей світ за межами свого життя, ми занурилися б у нього?
Як ви пам’ятаєте, Мухаммед – це мій пацієнт, котрий випробовував різні форми самостримування з метою обмежити вживання канабісу, але зрештою опинявся там, де й починав, при цьому дедалі швидше переходив від помірного до надмірного вживання, а згодом і до залежності.
Мухаммед укотре вирішив узяти під контроль вживання канабісу і вирушив у похід у Пойнт-Реєсі, по туристичному маршруту неподалік Сан-Франциско, сподіваючись знайти перепочинок завдяки заняттю, що колись дарувало йому задоволення. Проте кожен поворот на маршруті викликав у нього яскраві спогади про куріння марихуани, адже у минулому він майже завжди здійснював такі походи у стані легкого наркотичного сп’яніння. Отже, замість того щоб дати перепочинок, цей похід перетворився на муки сильного потягу й болісне нагадування про втрату. Мухаммед уже не мав надії на те, що взагалі зможе подолати проблему канабісу.
А потім його осяяло. На оглядовому майданчику, котрий запам’ятався йому тим, що він палив там марихуану разом з друзями, Мухаммед підняв фотоапарат і спрямував об’єктив на розташоване поблизу дерево. Він побачив жука на листочку й ще більше сфокусував об’єктив, наблизивши зображення яскраво-червоного панцира жука, його смугастих вусиків і надзвичайно волохатих лапок. Мухаммед був зачарований. Його захопило створіння у фокусі об’єктива. Він зробив серію світлин, а потім змінив кут і зробив ще кілька фото. Протягом решти походу Мухаммед часто зупинявся, щоб фотографувати жуків у максимальному збільшенні. Щойно він це зробив, його потяг до канабісу став слабшим.
«Мені доводилося примушувати себе зберігати цілковитий спокій, – розповів мені Мухаммед під час одного з наших сеансів у 2017 році. – Мені потрібно було досягти повної непорушності, щоб зробити хороше фото у великому масштабі. Цей процес буквально заземляв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке», після закриття браузера.
