Читати книгу - "Убік"

— Тебе й справді так непокоїть, — запитав у нього Дон Денні, — що її талант більше не діє?

— Авжеж, — кивнув Джо. — Я сподівався, що вона допоможе змінити ситуацію.

— Є ще щось, — прозірливо мовив Денні, — я чую це у твоєму голосі. Абощо. — Він махнув рукою. — У будь-якому разі я це знаю. Це дещо значить. Це важливо. І воно тобі щось підказує.

— їхати прямо? — запитав Джо, пригальмовуючи перед перехрестям.

— Поверни праворуч, — сказала Тіппі Джексон.

— Там побачиш цегляну споруду з вертикальною неоновою вивіскою, — пояснила Пет. — Називається готель їМегетоМ. Жахлива місцина. Один туалет на дві кімнати і чан замість душу. А їжа! Просто неймовірно. І єдиний напій, який у них продають, це якесь пійло під назвою «Ніхай».

— А мені їжа сподобалася, — сказав Дон Денні. — Справжня яловичина, а не синтетичний білок. Справжній лосось...

— Ваші гроші приймають? — запитав Джо. Раптом він-почув пронизливе виття, що відлунювало вулицею позаду них. — Що трапилося?

— Не знаю, — нервово відповів Денні.

— Це поліцейська сирена, — сказав Семмі Мундо. — Ти не подав сигнал, перш ніж повернути.

— А хіба я міг? — здивувався Джо. — На кермі немає потрібного важеля.

— Треба було показати рукою, — сказав Семмі. Сирена була вже близько. Повернувши голову, Джо побачив, як з ним порівнявся мотоцикл. Він пригальмував, не знаючи, як діяти далі.

— Зупинися на узбіччі, — порадив йому Семмі.

Джо спинився.

Злізши з мотоцикла, до Джо підійшов поліцейський — молодий чоловік зі щурячим обличчям і суворими великими очима. Він пильно подивився на Джо, а тоді сказав:

— Ваші права, містере.

— У мене їх немає, — відповів Джо. — Випишіть штраф і відпустіть нас. — Він уже бачив готель, тож сказав Дону Денні:

— Краще йди туди пішки і забери з собою решту.

Інша автівка — Willys-Knight — рухалася прямо

до готелю. Дон Денні, Пет, Семмі Мундо і Тіппі Джексон вийшли з машини й подалися за Willys-Knight, яка вже почала сповільнюватися, зупиняючись навпроти готелю. Джо і поліцейський лишилися вдвох.

— У вас є документи, що посвідчують особу? — запитав коп.

Джо простягнув йому гаманець. Фіолетовим незмивним фломастером коп виписав штраф, відірвав талон і передав його Джо. «Неподання сигналу. Відсутність водійських прав. Тут зазначено, куди й коли з’явитися». Поліцейський гучно закрив свій блокнот, віддав Джо гаманця, а потім знову заскочив на мотоцикл. Він газонув і невдовзі розчинився в потоці машин, так і не озирнувшись.

З якоїсь незрозумілої причини Джо ще раз зиркнув на талон, перш ніж покласти його до кишені. І знову його перечитав. Він одразу впізнав нерозбірливий почерк, яким було зроблено напис фіолетовим незмивним фломастером:

Ти у значно більшій небезпеці, ніж

я думав. Те, що сказала Пет Конлі...

На цьому повідомлення обривалося. Посеред речення. Він запитував себе, чим же воно мало закінчитися. Чи було на талоні ще щось? Джо перевернув його, нічого не побачив, знову повернув лицьовим боком. Жодних інших написів, однак унизу папірця крихітними химерними літерами було зазначено:

Аптека Арчера пропонує надійні

ліки для дому й медичні

препарати на замовлення, якісні та випробувані.

Низькі ціни.

«Не надто багато інформації, — подумки сказав собі Джо. — Та все ж це не те, що мало би стояти на талоні за порушення правил дорожнього руху у Де-Мойні». Було очевидно, що перед ним іще одне об’явлення, як і той фіолетовий напис знайомим почерком.

Вийшовши з Pierce-Arrow, він зайшов до найближчої крамниці, де продавалися журнали, цукерки й тютюн.

— Можна скористатися вашим телефонним довідником? — запитав він у власника, кремезного чоловіка середнього віку.

— Он там, в глибині, — привітно відказав той, вказуючи товстим великим пальцем.

Джо знайшов довідник у темному закутку крамнички і взявся шукати аптеку Арчера, проте її не було у списку.

Закривши довідник, він підійшов до власника, який саме продавав хлопчику печиво Necco.

— Не підкажете, як знайти аптеку Арчера? — запитав у нього Джо.

— Ніяк, — відповів власник. — Принаймні більше ніяк.

— Чому?

— Вона не працює вже багато років.

— Можете підказати, де вона була,— попросив Джо. — Хоча б приблизно. Намалюйте мені мапу.

— Мала вам не потрібна. Я вам скажу, як туди дістатись. — Чолов’яга нахилився вперед, показуючи через двері. — Бачите отой смугастий стовпчик біля перукарні? Йдіть туди і погляньте на північ. Північ там. — Він вказав напрямок. — Ви побачите старий будинок з фронтонами. Жовтого кольору. У кількох квартирах нагорі й досі живуть люди, однак магазин унизу давно занедбаний. Та вивіску розгледіти можна: «Аптека Арчера». Тому знайти її не складно. А трапилося з нею от що: Ед Арчер зліг із раком горла і...

— Дякую, — сказав Джо й подався з магазину, знову вийшовши під бліде післяобіднє сонячне світло. Він швидко закрокував уздовж вулиці до перукарського стовпчика й подивився на північ.

Краєм ока Джо побачив високий жовтий будинок з облущеними стінами. Але щось у ньому здалося йому дивним. Якесь мерехтіння, нестійкість, так немов обриси будинку то проступали перед ним цілком чітко й виразно, то знову відступали у крихку непевність. Кожна фаза коливання тривала кілька секунд, а потім розчинялася у своїй протилежності. Ця мінливість була настільки регулярною, що здавалося, ніби в її основі лежить органічна пульсація. «Будинок наче живий», — подумав він.

«Можливо, це вже кінець», — вирішив Джо й попрямував до закинутої аптеки, не зводячи з неї очей. Він дивився, як вона пульсує, спостерігав, як та переходить з одного стану в інший, а тоді, підходячи все ближче і ближче, раптом збагнув природу цих мінливих станів. Проступаючи виразніше, будинок ставав гомеостатично керованим магазином товарів для догляду за домом його власного часу — торговим центром із самообслуговуванням, що продавав десятки тисяч товарів для сучасної квартири. Джо був постійним клієнтом таких високофункціональних, комп’ютеризованих роботизованих крамниць протягом усього свого дорослого життя.

Втрачаючи чіткість, будинок перетворювався на крихітну анахронічну аптеку декоровану у стилі рококо.

У її вбогих вітринах виднілися пояси від грижі, ряди окулярів для корекції зору, ступка й