Читати книгу - "Жменя праху"

Всі четверо повернули назад. Годинник Тоні показував десяту, коли вони прийшли до табору.

Коли на річці Ваурупанг була десята година, у Вестмінстері почались дебати. Джок давно вже подав запит, підказаний йому виборцями. І сьогодні він мав обговорюватись.

— Я хотів би запитати міністра сільського господарства, чи не має наміру шановний член парламенту з огляду на демпінговий імпорт у нашу країну японських консервів із свинини зменшити стандарт на товщину бекону в стосімдесятифунтових свиней із двох з половиною дюймів до двох.

За міністра відповів заступник:

— Запит уважно вивчається. Як, напевне, розуміє шановний член парламенту, питання імпорту консервів стосується міністерства торгівлі, а не міністерства сільського господарства. Щодо стандарту на свиней я мушу нагадати шановному членові парламенту, що стосімдесятифунтовий стандарт, як йому напевне відомо, установлено за вимогами виробників бекону і він не стосується безпосередньо м’ясних консервів. Це питання розглядає спеціальна комісія, яка ще не подала своїх висновків.

— Чи шановний член парламенту розгляне питання про збільшення максимальної товщини сала на хребті?

— Про це треба подати окремий запит.

Того дня Джок вийшов з палати вдоволений: він нарешті зробив для виборців щось істотне.

Через два дні індіанці вернулися з полювання. Дожидати їх було нестерпно нудно. Доктор Мессінджер по кілька годин на день перебирав товари. Тоні ходив з рушницею в ліс, але з цього берега річки дичина кудись поділася. Одному негрові скат дуже поранив ногу; після цього вони вже не купалися в річці, а милися з цинкового відра. Коли до табору дійшла звістка, що індіанці вернулись, Тоні й доктор Мессінджер пішли до селища, але вже почалося свято, і в селищі всі були п’яні. Чоловіки лежали в гамаках, а жінки бігали між ними, підносячи калабаші з касірі. Пахло смаженою свининою.

— Раніш як за тиждень не протверезіють,— сказав доктор Мессінджер.

Весь той тиждень негри нудилися в таборі; вони прали свою одежу й вішали на бортах човна, на осонні, ловили рибу й приносили чималу здобич, нанизану на палицю (риба була наче гумова, без ніякого смаку), а вечорами співали біля вогнища. Поранений лежав у гамаку, голосно стогнучи, і раз у раз просив ліків.

На шостий день прийшли індіанці. Вони потисли всім руки, а потім відійшли на узлісся й стали там, розглядаючи табір. Тоні спробував сфотографувати їх, але вони втекли, хихочучи, мов школярки. Доктор Мессінджер розіклав на землі привезені для обміну товари.

Увечері індіанці пішли, але на ранок вернулись — цього разу значно більшим гуртом. З’явилося все селище. Роза сіла в гамак Тоні під пальмовим дашком.

— Дай сигарети,— сказала вона.

— Скажи їм, щоб провели мене до краю пай-ваїв,— відказав доктор Мессінджер.

— Пай-вай поганий люди. Макуші до пай-вай не ходи.

— Скажи, що мені треба чоловіків. Я дам їм рушниці.

— Дай сигарети...

Переговори тривали два дні. Врешті дванадцятеро чоловіків погодились; семеро з них неодмінно хотіли взяти з собою жінок. Серед тих жінок була й Роза. Коли про все домовились, у селищі знов почався бенкет і індіанці знов перепились. Правда, цього разу пиятика тривала не так довго, бо жінки не встигли наготувати багато касірі. Через три дні караван зміг вирушити.

В одного з чоловіків була довга шомпольна одностволка; в інших — луки й стріли; всі були голі, тільки мали червоні пов’язки на стегнах. Жінки були в брудних коленкорових сукнях, подарованих багато років тому мандрівним проповідником; їх берегли для такої нагоди. На плечах жінки несли плетені кошики, причеплені до надітого на лоб ременя. В тих кошиках вони несли все найважче, зокрема харчі для себе й своїх чоловіків. Роза на додачу мала ще парасольку з погнутою срібною ручкою — пам’ятку про життя з містером Форбсом.

Негри попливли човном назад, до моря. Купу провіанту в міцних бляшаних ящиках покинули під дірявим навісом на березі.

— Ніхто його не візьме. Як треба буде, ми зможемо послати по нього з краю пай-ваїв,— сказав доктор Мессінджер.

Він із Тоні йшов зразу за провідником — тим, котрий мав рушницю,— а за ними вервечкою, що розтяглась лісом на добрих півмилі, йшла решта індіанців.

— Тут уже карта нам ні до чого,— сказав доктор Мессінджер з полегкістю.

(«Згорніть карту — вона не буде вам потрібна скількись там років,— сказав Вільям Пітт...» Слова доктора Мессінджера викликали у Тоні спогади про приватну школу, де він учився, про заляпані чорнилом парти, кольорову літографію, що зображувала напад вікінгів, і містера Троттера, учителя історії, що носив занадто яскраві краватки).

III

— Мамусю, Бренда шукає собі роботу.

— Нащо?

— Ну, як і всі,— грошей нема і нудно без діла. Вона питає, чи не знайдеться чогось у тебе в магазині.

— Та... важко сказати. Взагалі мені б хотілось мати таку продавщицю. А тепер — не знаю. Навряд чи це буде розумно.

— Я тільки сказав їй, що спитаю.

— Джоне, ти ніколи нічого мені не кажеш, а я не хочу, щоб ти думав, ніби я втручаюсь у твої справи, але скажи мені, що там у тебе з Брендою виходить?

— Ще не знаю.

— Ти нічого мені не кажеш,— повторила місіс Бівер.— Тільки чутки всякі доходять. Вона розлучиться з чоловіком?

— Не знаю.

Місіс Бівер зітхнула.

— Ну гаразд, мені треба в магазин. Де ти обідаєш?

— У Брет-клубі.

— Бідненький мій. До речі, я думала, що ти вступаєш до Браун-клубу.

— Поки що від них нема звістки. Я навіть не знаю, чи були вибори.

— Твій батько був там членом.

— Боюся, що я не пройду... і взагалі це для мене надто шикарно.

— Ти мене турбуєш, Джоне. Мені здається, не все складається так гарно, як я сподівалась на різдво.

— Хтось дзвонить до мене. Мабуть, це Марго. Вона так давно мене не запрошувала.

Але то була всього тільки Бренда.

Боюся, що в маминому магазині для тебе роботи нема,— сказав він.

— Дарма. Щось знайдеться. Мені б зараз не завадило хоч трошечки щастя.

— Мені теж. Ти питала Аллена про Браун-клуб?

— Питала. Він каже, що на тому тижні десятьох обрали.

— Виходить, мене забалотували?

— Звідки я знаю. Вони в тих клубах такі вередливі.

— А я думав, ти попросиш Аллена і Реджі, щоб підтримали мене.

— Я й