Читати книгу - "Жменя праху"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Навряд чи я поїду...
— А я б поїхала.
— Там так тісно... і мені здається, що Вероніка мене не любить. Хто там буде?
— Я.
— Гаразд... Я тобі потім скажу.
— А ввечері я тебе побачу?
— Я ще подзвоню.
— Господи,— сказала Бренда, поклавши трубку.— Тепер він на мене розсердився. Хіба ж я винна, що він не пройшов у Браун-клубі. Я певна, що Реджі справді підтримував його.
З нею була Дженні Абдул Акбар. Вона тепер щоранку приходила в халаті, й вони удвох читали газети. Халат був із смугастого берберійського шовку.
— Ходімо пообідаємо в затишку — у «Рітці»,— запропонувала вона.
— У «Рітці» в обід не дуже затишно, та й коштує вісім з половиною шилінгів. Я вже три тижні не наважуюсь одержати по чеку. Ці юристи такі вредні. Зі мною ще ніколи такого не було.
— Я б твого Тоні розірвала. Покинув тебе отак.
— Е, яке пуття лаяти Тоні. Навряд чи йому дуже весело в Бразілії, чи де він там.
— Я чула, що в Геттоні обладнують нові ванні кімнати, а ти, власне, голодуєш. І замовлення він дав не місіс Бівер.
— Так, це вже таки ницо.
Потім Дженні пішла до себе одягатись. Бренда зателефонувала до кафетерію за рогом, щоб принесли сендвічів. Вона думала пролежати день у ліжку — тепер вона робила так двічі чи тричі на тиждень. Якщо Аллен виступає з промовою, як звичайно, то, може, Марджорі запросить її на обід. Того дня був прийом у Гелм-Габбардів, але Вівера не запросили. «А коли я поїду без нього, він же сказиться... От добре, що згадала: адже Марджорі, мабуть, піде туди. Ну дарма, пообідаю сендвічами. Їх тут які хочеш роблять. Слава богу, хоч цей кафетерій поблизу є». Бренда взялася читати недавно видану біографію Тьєра; вона була дуже довга — вистачить на весь вечір.
О першій годині Дженні зайшла попрощатись (у неї був ключ від Брендиної квартири), убрана для обіду в затишку.
— Я умовила Поллі й Сукі,— сказала вона.— Ми до Дейзі підемо. От якби й ти могла!
— Я? Дарма, дарма! — сказала Бренда, а сама подумала: «Не збідніла б, якби раз нагодувала мене».
Вони йшли два тижні — миль по п’ятнадцять за день. Коли трохи більше, коли трохи менше; індіанці, що йшли попереду, вибирали, де ставати табором: вони знаходили такі місця, де є вода й нема злих духів.
Доктор Мессінджер по компасу визначав маршрут на карті. То все-таки була якась робота. Щогодини він записував показання анероїда. Увечері, коли вони ставали на нічліг рано, він використовував останні світлі години для опису дороги. «Сухе річище струмка, три покинуті хатини, кам’янистий грунт...»
— Ми вже в басейні Амазонки,— задоволено повідомив він одного дня.— Бачите, вода тече на південь.
Та майже зразу їм трапився ручай, що тік у протилежний бік.
— Дивно,— сказав доктор Мессінджер.— Це справжнє наукове відкриття.
Наступного дня вони на протязі двох миль перебрели чотири струмки, що текли по черзі то на північ, то на південь. Опис маршруту став фантастичним.
— А ці річки якось називаються? — спитав він у Рози.
— Макуші називай Ваурупанг.
— Ні, не та річка, де ми стояли. Оці річки.
— Так, Ваурупанг.
— Ні, оці-от річки.
— Макуші все називай Ваурупанг.
— Марна річ,— сказав доктор Мессінджер.
— А може, ми наткнулись на верхню течію Ваурупангу? — висловив припущення Тоні.— Може, це все просто звивини тієї самої річки по долині?
— Це тільки гіпотеза,— відказав доктор Мессінджер.
Біля води вони мусили пробиватися крізь суцільні хащі; стежка заросла, впоперек неї лежали стовбури повалених дерев. Тільки індіанці могли пам’ятати й знаходити її. Інколи вони переходили клаптики сухої савани — на пропеченій сонцем землі росли темно-сірі кущики трави, тисячі ящірок утікали з-під їхніх ніг, і трава шелестіла, мов газета; на таких місцях, оточених лісом, стояла страшна спека. А інколи вони по червоних камінцях, що, осуваючись, боляче били по ногах, сходили на обвіяні вітром узгір’я. Намучившись на схилі, вони лягали нагорі й лежали, поки вогка одежа починала холодити тіло. З цих невисоких пагорбів видно було інші, і смуги лісу, крізь який вони пробирались, і вервечку носіїв, що тяглася ззаду. Підходячи, всі — чоловіки й жінки — сідали на суху траву, спирались на свою ношу й відпочивали, а коли з’являлись задні, доктор Мессінджер давав наказ, і вони знову рушали в дорогу, поринаючи у зелену лісову гущавину.
Тоні й доктор Мессінджер рідко розмовляли і в дорозі, й на стоянках, бо страшенно стомлювалися. Вечорами, помившись і перевдягтись у чисті сорочки та фланелеві штани, вони перемовлялись кількома словами — здебільшого про те, скільки миль пройдено за день, куди вони дійшли і чи дуже позбивали ноги. Після купання вони пили воду з ромом; на вечерю звичайно їли м’ясні консерви з рисом або галушками. Індіанці їли фарінью, копчену кабанятину та всяку смакоту, добуту дорогою,— панцерників, ігуан, жирних білих хробаків, яких ловили на пальмах. Жінки взяли з собою в’яленої риби, якої вистачило на тиждень; вона що день, то дужче смерділа, поки її не з’їли, але доти все просмерділось нею, і лиш помалу той сморід слабнув, змішавшись із загальним невиразним запахом табору.
В тих краях індіанських осель не було. Останні п’ять днів мандрівникам бракувало води. Ваурупанг лишився позаду, а струмки, які траплялися їм дорогою, були здебільшого, пересохлі; доводилось шукати вище чи нижче по річищу теплих застояних ковбань. Та через два тижні вони знов натрапили на глибоку, прудку річку, що текла на південний схід. Там уже починалась країна пай-ваїв, і доктор Мессінджер назвав місце, де вони спинилися, «другим базовим табором». Над річкою хмарами літали мухи кабурі.
— Джоне, тобі, мабуть, час відпочити.
— Від чого, мамусю?
— Ну, взагалі... Я в липні їду до Каліфорнії. До Фішбаумів — не до паризьких, а до дружини Арнольда Фішбаума. Добре було б, якби ти поїхав зі мною.
— Гаразд, мамусю.
— Тобі ж хочеться, правда?
— Мені? Авжеж, хочеться.
— Це ти від Бренди перейняв манеру говорити. Чоловікам так не личить, смішно.
— Вибач, мамусю.
— Ну гаразд, домовилися.
На смерканні мухи кабурі зникали. Але вдень від них доводилось закриватися; вони обсідали неприкрите тіло, як хатні мухи варення, а укуси їхні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жменя праху», після закриття браузера.